Якось, бажаючи всім серцем здійснити те, чого так сильно хочу, я вирішила сходити до гадалки. Хотіла знати, вийде в мене все, що буде далі.
Як тільки я прийшла до неї вона не давши мені нічого сказати назвала мене по імені та сказала мені, щоб я не переживала і спокійно здійснила задумане, адже фортуна на моїй стороні. На моє запитання звідки вона знає моє ім’я та так впевнена, що все буде добре, вона ніжно усміхнувшись відповіла:
-Я все знаю, сонечко, ступай на зустріч долі та ні про що не шкодуй.
Після цих слів я подякувала їй та пішла. По дорозі я роздумувала про все, що сказала мені жінка. Якщо фортуна на моїй стороні, тоді все має вийти.
Я пішла в дитячий будинок. Ні, я не живу там, як ви могли подумати, мені вже давно за вісімнадцять і я рідна дитина в родині. Я пішла за Софійкою та Данилом. Це двійнята. Я дуже хочу зробити їх частиною своєї сім’ї. Це двоє прекрасних дітей, які через нехороший збіг обставин потрапили в дитячий будинок. Їхні батьки загинули в пожежі рятуючи своїх дітей.
Зайшовши в групу до мене одразу підбігли дві світлих голівоньки, дві пташечки. Так, це чотирирічні Софійка та Данилко. Вони міцно обійняли мене та почали розпитувати коли я їх заберу назавжди.
-Любі мої, Данилко, Софійко! Поки що я забираю вас на вихідні. Нажаль прямо зараз назавжди забрати вас не можу. Але обіцяю – я зроблю все, щоб забрати вас та зробити своєю сім’єю.
Я обійняла їх міцно-міцно. Як я хочу їх забрати. Вони стали мені рідними. Але нажаль Сергій проти, бо переживає, що ми не зможемо потягнути таку ношу. Я дуже переживала як чоловік відреагує на приїзд гостей. Ми приїхали до нас додому, але Сергія не було. Була лише записка залишена прикріпленою магнітиком до холодильника. В ній було сказано, що чоловік по роботі змушений поїхати до сусіднього міста, а до мене він не міг додзвонитися.
Глянувши на телефон і переконавшись, що в мене справді є пропущенні дзвінки я погодувала малечу і ми сіли дивитися мультики. Я спеціально купила декілька дисків з різноманітними мультиками, які подобаються двійнятам. Все було добре, але тут завітала свекруха. Вона не знала про мої наміри взяти дітей з дитячого будинку, тому я навіть не уявляла як вона може відреагувати.
Але те як вона себе повела далі мене дуже здивувало…
Одразу ж як свекруха, Марія Степанівна побачила двійнят вона звісно ж здивувалась, але майже одразу сказала:
-Ой, Любо, а чому ти не сказала, що в нас будуть гості? Я б приготувала тортика свого фірмового! Але я тут маю домашніх вареників з картопелькою, пончинків з варенням абрикосовим і пирижків з вареним яєчком та зеленою цибулькою. Ну що малечо, будете таке? – запитала свекруха, ніби це її рідні онуки.
-Так! Так, будемо! – радісно защебетали Данилко з Софійкою.
А я стояла здивована та зворушена до глибини душі.
Посмакувавши всі смаколики, які привезла свекруха ми всі дружно дивилися мультики. Ввечері я покупала двійнят та вклала їх спати. Коли я впевнилася, що діти заснули ми з свекрухою сіли на кухні випити по горнятку чаю та оговорити.
-Ти хочеш забрати двійнят з дитбудинку?
-Так, дуже хочу, вони ніби частинка моєї душі.
-А Сергій що?
-Проти, боїться складнощів, це ж як ні як величезна відповідальність.
-Не переживай. Я впевнена, що він прийме дітей. Я його дуже добре знаю, повір мені.
-Чому ви так впевнені?
-Ну, як тобі сказати Любо, — вона почала сумніватись говорити мені чи ні, але все ж сказала, — розумієш, Сергій… не рідний мені син, я всиновила його, коли йому було всього два рочки. Йшла попри дитбудинок і за забором побачила його. І зрозуміла, що це мій син. Мій і більше нічий. Виховала його в любові та турботі і ніколи не вважала чужим. Він не знає про це і ти йому не кажи.
-Не знала про це, навіть не здогадувалась. – здивовано сказала я. –І навіть би не повірила ніколи, якби сказав хтось інший, ви ж так схожі!
-Так, є таке. Але повір, я впевнена в тому, як виховала Сергія. Тому не переживай, якщо потрібно буде – я допоможу вмовити його і в принципі буду завжди допомагати тобі з цими прекрасними дітлахами. – ніжно усміхнулась свекруха.
В той момент я зрозуміла, наскільки мені пощастило зі свекрухою. Я навіть подумала почати називати її мамою, адже моєї вже дуже давно немає з нами.
-Дуже дякую вам, мамо. – відповіла я.
Марія Степанівна шоковано подивилась на мене та, пустивши старечої сльози обійняла мене.
-Це тобі дякую, доню, що кохаєш та турбуєшся про мого сина та подаруєш мені одразу двох прекрасних внуків.
Наступного дня приїхав Сергій. Він був дуже здивований побачивши в квартирі дітей. Чоловік спершу не розумів, чому я взяла їх на вихідні. Ми поговорили, поки діти гралися в кімнаті і він погодився спробувати поспілкуватися з ними.
Я залишила їх утрьох, а сама пішла готувати обід. Зайшовши через деякий час в кімнату я побачила як вони весело граються. І Сергій в тому числі, ніби він знову мале дитя. Ну неймовірно мила та зворушлива картина.
Так зрештою ми брали дітей що вихідних, гуляли, відпочивали, дізнавались більше один про одного, звикали бути сім’єю. І ось, через довгих три місяці ми змогли усиновити Софійку та Данилка. Це був найщасливіший день в нашому житті.
Тепер в нас щаслива та дружня родина, яка з часом поповнилась ще одним членом родини – пухнастим рудим котиком на ім’я Пух. Я щаслива, що зробила правильний вибір колись сказавши так Сергію та сказавши так душі, які бажала забрати Данилка та Софійку до себе.
