Є в мене подруга. Ми вже дуже багато років дружимо. З тих часів коли вона почала допомагати в колгоспі. Зараз нам обом вже шістдесят років, а Юля почала допомагати в колгоспі вже з 12 років. Працювала вона там, через те, що потрапила до нашого місцевого дитбудинку. Її знайшли на залізничному вокзалі поліцейські. Вона була зовсім крихіткою, всього два з половиною чи три рочки. Маму не знайшли та і родичів теж, тому її відправили до дитбудинку, який допомагав будинку продуктами в обмін на допомогу старших дітей.
Вона була улюбленицею в усіх в дитбудинку – і в дітей і в вихователів з вчителями. Коли Юля виросла вона вступила до аграрного коледжу, а потім по направленню повернулась в той же колхоз де їй видали будиночок. Вона була завжди душею компанії, завжди зі всіма була ввічливою, доброю, але і не давала користуватись її добротою. Коли що не так – одразу казала і вирішувала проблему.
Загалом хорошою і трудолюбивою людиною вона була з дитинства. Пізніше вона вступила до університету та після випуску стала головним зоотехніком на тваринній фермі. Одного разу приїхав до тваринної ферми приїхав агроном. Звали його Андрій. Сподобались один одному Юля та Андрій. Не зважали вони на різницю в шістнадцять років між ними.
Через деякий час Андрій запропонував Юлі одружитись, на що вона відповіла так. Але відмовилась їхати в його колхоз. Бо тут в неї хороша робота, дім, друзі. А колхозі чоловіка ще й дружина його колишня жила, і Юля не хотіла з нею бачитись.
В шлюбі в них все було прекрасно, народила Юля сина, а через чотири роки і маленьку донечку. Колхоз їм дав хороший великий будинок, за їхню роботу. Пройшло так тринадцять років з тих пір. Тоді Андрію запропонували кращу роботу в місті, до якого не було далеко, буквально сім кілометрів. Чоловік їздив на роботу що дня. Але згодом він попросив у керівництва службову квартиру в місті, мовляв трохи незручно їздити щодня туди й назад.
Проте не це було головною причиною. Андрій там собі коханку знайшов. Молоду, красиву, повну сил. Розлучився з Юлею, лишивши на неї одну двох дітей. Приїжджав правда час від час до дітей, провідати так сказати. Але Ян, син його, навіть чути про батька нічого не хотів. Зненавидів він його, що зрадив матері.
Юля, хоча й образилась на чоловіка, духом не падала. Вона продовжила працювати в колхозі, діти вже були достатньо дорослі, тому вона не переживала за них і могла забезпечити їх сповна сама. Та й люди з колхозу завжди допомагали їй так само, як і це робила завжди вона.
Андрій ж не дуже був радий через деякий час після одруження з коханкою своєму вчинку. Молода дружина хотіла веселитись та мандрувати. В них почались сімейні чвари. І під час однієї такої Андрій перенервував та в нього стався інфаркт. Він потрапив в лікарню. Жінка ж його побачивши, що він не може більше насолоджуватись життям з нею і за ним тепер треба доглядати, довго не думаючи, вона поїхала з подружками до Єгипту на відпочинок.
Але була та, хто прийшла за ним доглядати. Це була Юля. Мені не зрозумілий її вчинок. Він зрадив їй, проміняв на молоду та красиву. А вона допомагає йому в найважчий момент хоча він цього не заслуговую. Вона виходила його, поставила на ноги своєю турботою.
Андрій ж розвівся з молодою дружиною і знову повернувся до Юлі. Ян та Міла не прийняли батька назад, але і не заперечували, щоб мати була з ним, бо це її особисте життя, нехай буде щаслива. Але Ян заявив батькові:
-Якщо ти знову зрадиш матері чи не дай боже якось її образиш – я тобі це ніколи в житті не пробачу і зроблю все, щоб ви не були разом.
І він правильно сказав. Бо навіть якщо мати його пробачила, Ян це пробачити не може і не хоче, щоб мати переживала образу та зраду знову.
Через декілька років Ян одружився, а Міла стала хресною онука Юлі та Андрія, якого він, нажаль, так і не дочекався. Помер, бо ж після інфаркту серце зовсім слабке стало.
Мораль ж в цій історії полягає в тому, що женучись за чимось «кращим» ви можете втратити те щастя, яке вже маєте. А зробивши таку помилку, яку зробив Андрій, не надійтеся, що вам так само повезе, таке буває рідко. Та й якщо чоловік в поважних роках буде разом з молодицею сам він юнаком не стане. Всі ми старіємо і доведеться прийняти це.
