Мамо, ну чого ти знову чіпляєшся! роздратовано кинув Ігор, навіть не відірвавши очей від телефона. Я ж казав, що зайнятий!
Зайнятий він! Ніна Петрівна ляснула мокрою ганчіркою по столу. Сорок років тобі скоро, а поводишся як школяр! Синку, прошу тебе, поїдь до бабусі, вона телефонувала, скаржилась, що погано почувається!
Мам, у мене зустріч через годину! Важлива зустріч! Ігор таки відвів погляд від екрана. Поїду пізніше, ввечері чи завтра.
Завтра, післязавтра… Ніна Петрівна сіла навпроти сина, зітхнула. Бабусі твоїй вже вісімдесят три, а ти завжди знаходиш причини не завітати.
Годі тобі! Ігор схопився, засунув телефон у кишеню. Я працюю, розумієш? Заробляю гроші! А не як деякі, що тільки нуду розводять!
Мати здригнулася від грубості, промовчала. Вона звикла до таких розмов. Ігор завжди різкий, особливо коли йдеться про родинні обов’язки.
Гаразд, тихо сказала. Сама поїду. Лиш біда машина в ремонті, а автобусом дві години їхати…
І що? Ігор натягнув куртку. Поїдь автобусом, чого там такого? Чи виклич таксі!
На таксі дорого, сину. Пенсія маленька, ти ж знаєш.
Знаю! стоячи в дверях, буркнув син. Слухай, мам, поговоримо пізніше, гаразд? Терміново я!
Двері тріснули. Ніна Петрівна лишилася на кухні, де в повітрі витав запах борщу звариного для сина. Він навіть не торкнувся їжі.
Жінка підійшла до вікна, споглядала, як син сідає у нову машину. Красивий, дорогий авто. Ігор ним пишався, розповідав знайомим. А матір до бабусі відвезти часу не вистачає.
Вона дістала з торби зношений гаманець, перерахувала гроші. На таксі до бабусі справді дорого. Довелося їхати автобусом.
Узявши торбу з гостинцями для свекрухи, зав’язала хустку й вийшла. До зупинки пішки хвилин п’ятнадцять. Ніна Петрівна йшла повільно, зупиняючись перепочити. Останнім часом серце капризувало, але до лікарів не зверталась. Час займався, жалувала коштів.
На зупинці чекала півгодини. Автобус прибув переповнений, ледве втиснулася. Їхати довго, з пересадкою. Молодь сиділа в навушниках, у телефонах. Ніхто не поступився місцем літній жінці.
Добралася до селища, де мешкала баба Ігорева. Старий будиночок стояв на околиці серед зарослих груш. Вона відчинила калітку, пройшла до сіней.
Бабусю! покликала, стукаючи. Це я, Ніна!
Двері відчинили не відразу. Ганна Іванівна, мати покійного чоловіка Ніни Петрівни, стояла в дверях, спираючись на паличку. Старочка заощавіла з минулої зустрічі.
Ніночко! зраділа вона. Як добре, що приїхала! Заходь!
Як почуваєшся? обійняла свекруху Ніна, поцілувавши в щоку. Аж худенькою стала.
Та що вже ті справи… Бабуся провела до кімнати. Апетиту зовсім нема. І ніч не сплю. Усе болить…
А до лікаря ходила?
Ходила. Кажуть, вік. Що поробиш вісімдесят три ж. Показала на стіл. Чай питимеш
Але наступної суботи, коли дощ вже створивмиливі калюжі на ґрунтовій дорозі біля її хатини, Ганна Іванівна все ж чекала біля вікна тонка, немов кленове листя восени, хоч ніхто не обіцяв приїзду, а тиша між нею та Ігорем здавалась товщою за туман над Дніпром.
