**Щоденник Оксани**
Чому ти взагалі возишся з цією дівчинкою? Вона ж тобі не рідна!
Це історія Лариси, яку вона розповіла сама — і дозволила поділитися нею. Усе в ній правда. Усе — до болю знайоме багатьом.
Я вийшла заміж удруге. Мій перший чоловік, Тарас, загинув трагічно — повертався додому на мотоциклі, не впорався з керуванням. Мені тоді було двадцять шість, доньці Соломії — лише два роки. Ми тільки починали життя, облаштовували побут. На мені висів кредит за квартиру, я була у декреті, без роботи та допомоги. Батьки Тараса померли ще задовго до цього, а мої жили в селі під Полтавою — самі ледве виживали.
Та, як не дивно, поряд опинився людина. Це був Богдан — друг мого покійного чоловіка. Він часто нас відвідував, приносив Соломії іграшки та фрукти, допомагав із домашніми справами. Я спершу трималася осторонь — адже ще недавно овдовіла. А потім потягнулася. Він став рідним. Не знаю, хто мене осудить, але серце живої тягнеться до живого. Тараса я не забула й ніколи не забуду — він у моїй доньці. Але життя триває.
Через рік ми з Богданом одружилися. Його родина не зраділа. Мати, Ганна Василівна, одразу дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Але Богдан наполіг на своєму. Сказав: будемо жити разом — у їхньому великому будинку на околиці міста, з ділянкою, садом та теплицею. А мою квартиру — здаватимемо, щоб був дохід.
Я погодилася. Наївна. Думала — родина, допомога, підтримка. А насправді… З перших же тижнів свекруха почала командувати. «Помий, покоси, прополи, приготуй». На Соломію вона взагалі не звертала уваги — ніби її не існує. Ані «привіт», ані «як справи». Навіть імені її не вимовляла. У будинку дівчинка почувалася тінню.
Я працювала з ранку до вечора — і вдома, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха — завжди незадоволена. І ось одного разу я почула розмову, яку ніколи не забуду:
— Навіщо ти возишся з цією дівчинкою, Богдане? — говорила мати. — Вона тобі ніхто! Лише гроші витрачаєш. Народьте вже своєї дитини, от тоді й буде діло.
— Мамо, — сказав він роздратовано, — годі! Це моя родина, я сам вирішу.
Я вдала, що нічого не чула. Але серце моє стислося. Біль від цих слів засів глибоко.
А потім у нас народився син — Ярко. Копія Богдана. Очі, ніс, навіть ямочка на щоці. Ось тут свекруха ожила. З ранку до вечора крутиться біля онука. А Соломію — як відштовхувала, так і продовжувала. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від брата». Одного разу вона так грубо відштовхнула Соломію, що та впала. Тоді я не витримала.
— Годі! — закричала я. — Вона не мішок, не сміття, не помилка! Це моя донька, і ви зобов’язані з нею рахуватися!
Ми тоді наговорили одна одній багато. Але після того розмову свекруха затихла. Соломію хоча б не ображала. Але любов так і не прийшла.
Нещодавно трапилося ще одне. Богдан був у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Соломія на фізкультурі пошкодила ногу, її відправили до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
— Їдемо! У Соломії травма!
А він лише відмахнувся:
— Це не моя дитина. Навіщо мені витрачати вихідний? Набридла вже, нехай у лікарні полежить. Заспокоїться.
Мені стало так страшно. Так бридко. Я зібрала Ярка, вийшла з дому й побігла до сусіда, який підробляв у таксі. Він відвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, вивих, а не перелом. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила квартирантам, попередила: звільняйте мою квартиру. За тиждень ми виїжджаємо.
До вечора Богдан подзвонив:
— Де ти з сином? Що сталося?
Я відповіла спокійно:
— Ми більше не повернемося до вашого дому. У мене двоє дітей. Якщо ти навчишся любити їх обох — приходь. Але тільки до МОЄЇ квартири.
Він промовчав. І відключився.
Що він вирішить — не знаю. Але я вирішила одне: краще бути однією, ніж жити поряд із тим, хто відмовляється бачити у твоїй донці людину.
