Наталко, тебе вже нема біля мене пять років, тобі все одно, як я жив і що зі мною сталося
Було це давно, коли Наталка й Володимир жили разом уже понад пять років. Він працював звичайним робітником у Львові: зарплата невелика, аби на хліб із салом вистачило, але на розкішні речі годі й мріяти. Наталка завжди прагнула кращого життя їй хотілося бути у достатку, ще й багатств трохи мати, тому щоразу раділа знайомству з чоловіками, в яких гривень водилося більше, ніж у її Володимира.
І одного дня Наталці, як то кажуть, усміхнулася доля її помітив відомий київський бізнесмен, що обіцяв їй золоті гори. Наталка повірила в красиві слова, піддалася спокусі і покинула бідного чоловіка, щоб почати нове життя.
Володимир був у розпачі через такий вибір дружини. Сидів у неї під дверима, благав не покидати його, присягався, що все змінить піде на кращу роботу, буде працювати і вдень, і вночі, лише б вона була щаслива.
Та Наталка вже уявляла себе на білому катері десь на Дніпрі чи в Одесі, з дорогими покупками з європейських бутиків, про які її чоловік міг лише мріяти. Жодні обіцянки і клятви любові не спинили Наталку вона пішла за мрією.
Минули пять років. Наталці вже виповнилося тридцять два. Той багатий пан швидко втратив до неї інтерес навколо нього вилось багато молодших, ще красивіших дівчат. Одного дня сказав їй, мовляв, нервова ти стала, вимог надто багато, ризикувати не хоче, тож усе.
Без даху над головою в Києві, без звички чесно працювати й грошей на життя, Наталка вирішила повернутися до Володимира. Згадала, як колись він клявся у вічній любові, говорив, що його серце належить лише їй. Отож вирішила, що чекатиме він на неї, як і обіцяв.
Коли Наталка підійшла до звичної квартири, почула шурхіт за дверима. Із хати вийшла незнайома жінка, на руках мала невеличку дівчинку.
Донечко, ми ж домовлялись, що ти сама двері нікому не відкриватимеш, лагідно мовила жінка до дівчинки. Кого ви шукаєте? звернулася до Наталки.
Наталка стояла, аж мову втратила:
Я шукаю Володимира. Він удома?
Володько, тут якась жінка про тебе питає! Як вас звати? покликала незнайомка чоловіка.
Наталко?! здивовано вигукнув Володимир, побачивши колишню дружину й звернувся до жінки: Оксанко, йди, будь ласка, до квартири. Я поговорю.
Хто це була? спитала Наталка, не відриваючи очей від жінки з дитиною.
Це моя дружина Оксана, а на руках у неї наша донечка Марійка, відповів Володимир спокійно.
Ти ж мені клявся вічно мене кохати, обіцяв, що нікого, крім мене, не любитимеш! Коли ти встиг одружитися і завести доньку?
Відтоді пройшло стільки літ Спочатку я дуже страждав, не міг повірити. А потім зрозумів: життя після твого відходу не зупинилося. Я зустрів Оксану і покохав її. Вона зробила мене щасливим. А донечка радість нашої родини.
А як же я?
Наталко, тебе не було поруч стільки років, і ти навіть не поцікавилась, як я живу! Ти вибрала чуже багатство, мріяла лише про гроші і легке життя. Ми не були заможні, та це не виправдовує твого вчинку. І тепер ти повернулася Чого ти сподівалася? Що я буду сидіти і чекати на тебе вічність?
Я була сліпа! Я досі тебе кохаю!
Наталко, досить цієї вистави. Повернись і йди своєю дорогою. Мені більше не потрібна твоя близькість і не хочу тебе бачити. Тебе покинув той, за ким ти пішла, і ти знову тікаєш до мене? Мені це вже байдуже. Іди.
Наталка заплакала гіркими сльозами. Стала непотрібною ані тому, за ким бігла, ані своєму колишньому. А Володимир тільки з полегшенням зітхнув: вдячний долі, що дав змогу забути минуле й почати нове життя.