«Наталю Степанівно, я з вашим сином більше жити не буду, так йому й скажіть,» проказала Оксана.
«А з ким ти тоді житимеш? Хто тебе з дитиною візьме? Не бачу я в тебе черги за хвіртком,» буркнула свекруха.
Оксана збирала речі донечки. Свої вже лежали у сумці лише найнеобхідніше. Решту вирішить пізніше.
Рухи її були спокійні: поклала теплий комбінезон Маринки мов галочку поставила. Черевики ще одну. Вона вже не плакала. Однієї безсонної ночі вистачило, щоб зрозуміти із Дмитром треба розлучатися.
Він повернувся пізно. Зазирнув у спальню, не побачивши дружини, відчинив двері дитячої. Вона вдала, що спить.
Вранці, перед роботою, Дмитро теж підійшов до дверей. Постояв, посхитувався, але не зайшов відклав розмову на вечір.
Але розмови не буде. За півгодини Оксана викличе таксі і поїде з двомарічною Маринкою до батьків.
Після вчорашнього вона не хотіла його бачити.
До того, що він приходив п’яний щочетверга, вона звикла. Але вчора був вівторок. До того ж, вранці вона просила його прийти раніше, посидіти з донькою подруга Люда обіцяла знайти віддалену роботу.
Залишати дитину з ним у такому стані вона не наважилась і відклала зустріч. Дмитру це не сподобалось:
«Ти кому дзвониш? Які там зустрічі?» накинувся він.
«З Людою. Ми хотіли побачитись, але я не можу залишити Маринку з тобою.»
«Чому?»
«Глянь у дзеркало. Іди проспися завтра на роботу,» сказала вона і пішла на кухню.
«Стояти!» він схопив її за руку. «Чим тобі мій стан не подобається? Га? З хлопцями посиділи, у Вовка день народження. Ти в мене принцеса? Я сам вирішую, коли повертатись!»
Оксана спробувала вирватись:
«Відпусти! Боляче! Ти з глузду зїхав!»
Вона рвонулась, він захитався.
«Ах ти так!» і кулак вдарив її у перенісся.
Він ніби сам злякався, але вона вже йшла до дочки.
«Принцеса!» крикнув він і вилетів із хати.
Принцесою її називала свекруха. Наталя Степанівна зразу не взяла її до серця:
«Двадцять років, а все вчиться! У мене в цьому віці вже дві дитини було! Господарство, город, чоловік! А вона принцеса!»
Батьки Оксани теж не схвалювали зятя:
«Куди поспішаєш? Дмитро не останній чоловік. Поживи спочатку, подивись на його родину.»
Але вона вирішила. А за півроку зрозуміла помилку. Могла піти, але було соромно визнати, що батьки мали рацію. А потім вона завагітніла.
Поява Маринки не змінила Дмитра. Він вважав, що господарство, дитина це її справа.
«Однієї дитини не можеш подолати? Інші ж справляються!»
«У Маринки зубки вона весь день на руках. Замовляй доставку, або сам звари пельмені!»
Рожевих окулярів давно не було. Вона все частіше згадувала мамині слова.
Кілька разів збиралась піти, але він обіцяв змінитись. Вона вірила.
Але вчора він підняв на неї руку і вона зрозуміла: досить.
Сором перед батьками? Так. Але жити з тим, хто бє не хоче. І не допусти
