**Наступний крок — мій**
«Ганно Іванівно, ви зовсім з глузду з’їхали?!» — голос завуча Марії Тарасівни різко розрізав тишу методичного кабінету. «У п’ятдесят вісім літ хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?»
Ганна акуратно склала методичні посібники в стопку, не піднімаючи очей. Руки тремтіли, але вона намагалась цього не показувати.
«Якось подінусь, Маріє Тарасівно. Якось подінусь.»
«Та ви ж розумієте, що робите? Тридцять шість років у школі! Шанований педагог, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гарну! Що вам вдома робити?»
Ганна нарешті підвела голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.
«А що я тут роблю? Щодня одне й те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюсь до занять, ніби сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти…» — вона замовкла, провела рукою по обличчю. «Діти інші стали, Маріє Тарасівно. Вони мене не чують.»
«Дурниці! Вчора ж Оленка Бойко казала, що тільки від вас її Сашко математику розуміє!»
«Розуміє…» — гірко усміхнулась Ганна. «А на перервах що робить? У телефон утопився, як усі інші. Запитаю щось — бурмоче у відповідь. Пояснюю задачу — дивиться у вікно. А вдома сидить до трьох ночі в цих своїх іграх.»
Марія Тарасівна важко зітхнула, підійшла до вікна.
«Ганно, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?»
«Не знаю,» — тихо відповіла Ганна. «Чесно кажучи, уже не знаю.»
Ганна йшла додому знайомими дворами, автоматично рахуючи сходи під’їзду. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачуване, розписане по хвилинах.
«Мамо, ти сьогодні рано!» — здивувалась донька Наталка, визираючи з кухні. «Щось трапилось?»
«Написала заяву,» — коротко відповіла Ганна, проходячи у свою кімнату.
«Яку заяву? Мамо, ти куди?» — Наталка кинулась слідом.
«Про звільнення.»
Наталка зупинилась, наче вкопана, потім ухопилась за дверний одвірок.
«Ти що, захворіла? Температура є?» — Вона кинулась до матері, почала щупати її лоб.
«Відчепись, Наталко. Не захворіла. Просто вирішила.»
«Як вирішила?! Мамо, ти розумієш, що кажеш?» — Наталка сіла на край ліжка. «У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невеличка, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!»
Ганна зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.
«А що в мене зараз? Радість? Щастя?» — Вона подивилась на доньку втомленими очима. «Наталко, я щодня прокидаюсь, як на страту. Іду до школи, як зек на роботу. Стою перед дошкою, пояснюю в сотний раз одне й те саме, а в мене в голові лише одна думка: коли це закінчиться?»
«Мамо, ну це ж у всіх буває! Професійне вигоряння називається. Треба у відпустку поїхати, відпочити…»
«Відпочити?» — Ганна гірко засміялась. «Наталко, я сорок років не відпочивала. Сорок років щодня у школу, щовечір із зошитами. Кожні вихідні готуюсь до уроків. Кожну відпустку – курси підвищення кваліфікації або город копаю. Коли мені відпочити?»
Наталка мовчала, перебираючи край светра.
«А що Олексій скаже?» — нарешті запитала вона.
«А до чого тут Олексій?»
«Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…»
«Ми що?» — Ганна повернулась до доньки. «Бачимось раз на тиждень, у неділю. Ідемо у кіно чи театр. Потім він мене провожає додому, цілує у щоку та йде до себе. Ось уже три роки одне й те саме.»
«Але ви ж плануєте…»
«Плануємо?» — Ганна підвелась, підійшла до дзеркала. «Наталко, подивись на мене. Що ти бачиш?»
Наталка зніяковіло здвигнула плечима.
«Бачу маму.»
«А я бачу стару жінку. Сиве волосся, яке я фарбую щомісяця у тому самому перукарні. Зморшки, які додаються щороку. Руки, які знають лише крейду та зошити. Очі, що забули сяяти. І знаєш, що найстрашніше? Я не пам’ятаю, коли востаннє сміялась. По-справжньому сміялась, а не ввічливо посміхалась.»
Наталка підійшла до матері, обняла її за плечі.
«Мамо, ну що ти кажеш? Ти гарна, розумна…»
«Розумна?» — Ганна відсторонилась. «Якби була розумною, не прожила б усе життя так, ніби його хтось інший за мене планував. Школа, інститут, робота у тій самій школі, де вчилась. Вийшла заміж за першого, хто запропонував. Народила тебе, розлучилась, знову робота, робота, робота… А де я? Де Ганна? Не вчителька, не мати, не колишня дружина. Просто Ганна. Я її десь загубила по дорозі.»
У коридорі хлопнули двері, почулись кроки онука.
«Бабуся Ганно!» — роздався дзвінкий голос десятирічного Сашка. «А що у нас на вечерю?»
«Зараз, сонечко,»Ганна обняла онука, подивилася на дочку й усміхнулась: «Ну що, Наталко, наступний крок — наш.»
