Наші родичі приїхали до нас у гості й привезли подарунки. Та згодом попросили, щоб ми все це поставили на стіл.
Одного разу наші родичі зателефонували і попередили, що планують приїхати в гості. Я відразу пояснила, що ми живемо скромно: і я вже на пенсії, і син мій не має високої зарплати, та й копійка гривні до гривні не до гостей нам зараз.
Але вони все одно приїхали, причому не з порожніми руками принесли купу їжі й гостинців. Син чемно подякував за подарунки, ми швидко відклали їх у бік. Я відверто попереджала, що в нас за стіл що є, те й дамо.
На обід у нас був хліб із маслом, чай і печиво. Родичі їли з кислими обличчями, але мовчали. Мене це не надто зачепило, бо ж я чесно сказала, що ми ледве зводимо кінці з кінцями. Поділилися з ними тим, що мали.
Вечеряли ми просто: легкий супчик, хліб, плавлений сир, канапки з холодним мясом і чай. Мабуть, вони розраховували на щось більш святкове, бо сиділи з невдоволеним виглядом.
Тут одна з родичок почала дорікати: чому ми не виставили на стіл ті гостинці, які вони привезли? Я слухала не могла зрозуміти: то вони принесли подарунки нам, чи собі? Якщо їм хотілося зїсти те, що вони купили, треба було прямо сказати, і ми б усе поставили у холодильник.
Довго смутилися й сварилися, а наступного ранку зібрали свої речі й поїхали. Якщо чесно, мені байдуже, де вони ночуватимуть далі. Не хочу таких людей в себе вдома. Добре, що хоч щось залишилося після їхнього візиту: тортик, печінка, зефір, фрукти принаймні якась користь.
Ввечері сядемо із сином за чашкою чаю, зїмо шматочок торта й подумаємо: не в подарунках цінність, а в щирості. Не варто очікувати подяки за добрі справи, якщо робиш їх не від душі.
