Наш син здав нашу квартиру й навіть не подумав нас попередити. Ми віддали йому все, а залишилися з нічим.
Ми з чоловіком В’ячеславом одружилися, коли нам обом було по двадцять три. Я вже тоді була вагітна, але на щастя, ми встигли закінчити педуніверситет. Наші родини були небагаті — ні золотої гори, ні залицяльників у владі, ні заощаджень. З перших днів довелося крутитися, щоб вижити.
Я майже не брала декрету. Молока не було — чи то через стрес, чи через постійне недоедання — і ми рано перевели сина на суміш. В одинадцять місяців віддали його в ясла. Там його навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з В’ячеславом занурилися у роботу: спочатку знімали квартиру, потім перебралися в гуртожиток, потім купили однушку, а згодом — двушку у гарному районі Києва.
Кілька років тому купили дачу під Бородянкою. В’ячеслав сам збудував там дерев’яний будиночок: дві кімнатки, банька, пічка. Привезли меблі, облаштували город. Здавалося б, тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Святослав, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Ярина, була з заможної родини, разом закінчили юрфак. Її батьки — люди з грошима: у них котедж, дорогі авто, бізнес. Їхня донька, звісно, хотіла весілля у ресторані, лімузин, медовий місяць і… відокремлену квартиру.
Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — бо ми були по вуха в роботі. Компенсували це подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували стареньку, але справну машину. Коли вступив — платили за навчання. І, звісно, не могли відмовити й тепер. Віддали всі заощадження на весілля й… поступилися йому нашою квартирою, переїхавши на дачу.
У Яриних батьків був інший підхід — вони вклалися в доньку: купили норкову шубу, золото, меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. З кожним місяцем дзвонив все рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А потім і зовсім зник.
Якось ми зустріли на ринку нашу колишню сусідку, і вона ненароком обмовилася:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Святослав із Яриною живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.
У чоловіка обличчя стало білим. Леледь на ногах втримався. Ми одразу подзвонили синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі мені її віддали. Моя дружина не хоче жити у вашій «радянщині», а нам знімати самім — дорого. Хай орендарі платять.
Коли ми спробували поговорити про довіру й порядність, він закричав:
— Я все життя був нікчемою! У інших діти як діти, а в мене — ви! Вчителі, які тільки й уміють, що читати нотації про мораль! Я втомився соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бюджетники!
Після цієї розмови ми вирішили діяти. Не стали судитися, просто приїхали в квартиру, поговорили з орендарями — пояснили ситуацію. Вони виявилися розумними людьми й через місяць виїхали.
Ми повернулися додому. З сином зв’язок не підтримуємо. Чоловік важко переживає, я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А залишилися з порожніми руками й розбитими серцями.
Може, з часом він усвідомить. А може — і ні. Але одне знаю точно: ніколи не жертвуй усім заради тих, хто не вміє це цінувати.
