Ну нарешті… чи все тільки починається
Виходячи заміж, Соломія й уявити не могла, що її майбутній чоловік Тарас давно став заложником тяжкої залежності. Познайомились вони швидко — закрутило, затягнуло, а він уже за два тижні зробив пропозицію — трохи п’яний, із характерним запахом перегару:
— Соломійко, давай одружуємось? — видихнув він, спіраючись на дверний одвірок.
— Ти, здається, п’яний? — слабко заперечила вона, більше здивовано, ніж сердито. Все-таки заміж хотілося: усі подруги вже з обручками.
— Та від радості, — засміявся Тарас, — це ж свято — пропозицію тобі зробив!
— Згодна, але з однією умовою: гулянки — тільки по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — пожартував він.
Молода, наївна, закохана — Соломія не знала, що батько Тараса пив все життя. І син давно вже наслідував його звичку, тільки мати, Марія Григорівна, безпорадно відмахувалася:
— Сам спився, ще й сина туди ж тягнеш!
— Та хай мужиком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Незабаром після весілля пара оселилася у маленькій однушці, яка дісталася Соломії від бабусі. Спочату все було терпимо: Тарас працював, додому повинен був повертатися, хоч і часто із запахом. На кожен випадок він знаходив «поважну» причину:
— У Василя син народився, як не відзначити? У Дениса день народження, ну й я трохи випив… А Олексій на дачі частував — відмовити незручно…
Потім народився син — Богдан. Але батьківство чоловіка анітрохи його не змінило. Додому він приходив все рідше, до дитини навіть не підходив.
— Чому ти не спілкуєшся із сином? — з докором питала Соломія.
— А ти сама кажеш: не дихай на нього перегаром. Ось і не підходжу, — відмахнувся він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котилися по її щоках.
Минуло вісім років. Алкоголь став невід’ємною частиною життя Тараса. Роботу він губив одну за одною. Соломія тягнула все сама, дякувати Богу, Марія Григорівна допомагала — і внукові речі купувала, і грошима підтримувала.
— Соломія — золото, — скаржилася Марія своїй сестрі. — А син… все гірше й гірше. Не впізнаю його.
Тарас перетворився на тінь колишнього себе: знесилений, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не залишилося.
— Розлучайся з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Соломія жаліла чоловіка. Як бездомного пса. Поки що — жаліла. Поки не зрозуміла, що Богдан підростає, дивиться, вбирає все, і вже сам не хоче бути вдома, де пахне лихом.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Маріє Григорівно, я більше не можу. Подаю на розлучення.
— Може, його пролікувати? — тихо благала та. — Може, ще не пізно?
— Скілько ви свого лікували? — гірко посміхнулася Соломія. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще взагалі не бачить батька.
Марія тільки зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Та що в мене там…
Та був ще один привід. Соломія давно відчувала симпатію до колеги — Яросла. Він нещодавно перевівся до їхнього відділу: статний, білявий, з прозрачними блакитними очима і рідкісною у наш час ввічливістю. Розлучений, без скандалів, перейхав до батька з іншого міста. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відверто — намагалися привернути його увагу, але Ярослав тримав дистанцію.
Коли Соломія подала на розлучення, Тарас навіть не здивувався. Валіза біля дверей, коротка розмова — і він пішов. До батьків.
А через два тижні Ярослав підійшов до неї після роботи:
— Соломіє, не хочеш випити кави? Просто поговоримо.
Вона кивнула, щоки зарум’янились. Вони посиділи в кав’ярні, і між легким сміхом і серйозними словами радісно промайнуло:
— Я зразу зрозумів, ти — не просто колега. Ти — моя доля, — сказав він.
З того вечора все змінилося. Так, у офісі були плітки. Особливо від Наді:
— Ну треба ж, наша тихоня та й Ярослава вм— Ну треба ж, наша тихоня та й Ярослава вмовила… А я стільки зусиль докладала…
Соломія лише знизувала плечима — пояснювати було марно.
