Наречена, що втекла
Уперше в житті я опинилася на весіллі, з якого втікала сама наречена. Коли б хтось розповів про такий випадок, я, можливо, скептично підняла б брову або вирекла б: «То лиш у кіно такі драми». А життя інколи малює дивні фортелі, тільки тримайся. Тож, по порядку.
Тим часом це не був мій запрошений день. Я не була запрошена, а моя подруга Оля йшла з хлопцем Петровим, який був далекою родичкою нареченого. За день до церемонії Олю довели до лікарні, і Петров прийшов один. Оля не хотіла залишатися без компанії, бо навколо стояли незаміжні панянки.
Тости, «все інше»… розмірковувала вона, «Хтось підклеїться, закинеться в туалет і нікуди не потече». Вона уявляла, як Петров підуть, а потім зявиться, мовляв, «вікна» і скаже, що він вагітний! і таке інше. Петров клявся, що все пройде ввічливо.
Не вірю! гукнула Оля. Не можна залишати чоловіків самих! Дефіцит самець! Один не підеш! відрізала вона.
Петров засмучений, хоч і хотів бути на весіллі. Оля подивилася на мене ніби в уста.
Ні, навіть не проси, почала я відмовлятись, хоча знала, що піддамося. Після того Петров розповів, що наречений Олександр 45річний колишній розлучений, власник двох крамниць у Києві, автозаправки і ще чогось. Дітей немає, окрім сина від першої дружини, якого він виховував як свого. Син став «дай, купи, подаруй» проблемним хлопцем, з яким Олександр підтримує звязок лише грошима.
Наречена, про яку знав Петров, була значно молодша це була Світлана, дівчина з довгим чорним волоссям, блондинка за природою, лише що не та, що гуляє по полю з песиком. Їй, схоже, лише двадцять пять, хоча вік був лише припущенням.
Настав день «Х». Ми з Петровим прибули до РАГСу в Хмельницькому, не беручи участі у програмах. Жених виглядав як справжній спортсмен підборіддя з ямочкою, орлиний ніс, сині очі, надійний. Світлана блондинка, довге волосся до пояса, пофарбоване в чорний, красива, але з якоюсь тінню суму.
Тим часом у двері прослизнув ще один гість молодий хлопець з милим обличчям, який розглядав всіх з посмішкою. Світлана обернулася, зустріла його погляд, і обличчя її миттєво змінилося. Далі почався весільний переполох: хлопець вказав поглядом на двері, дівчина різко повернулася і слідувала за ним.
Голос, ніби з нічного сну, пробудив: «У долі кожної людини трапляються дні, що залишають найглибший слід. Сьогоднішній у памяті назавжди». Гості ахнули. Жінка в капелюшку крикнула: «Світлано, доню, куди ти?», і кинулася за нею.
Олександр залишився спокійним, лише усміхнувся. Церемонію розірвали, гості були в шоку. Мати Світлани плакала в холі, коли до неї підбіг чоловік, шепочучи: «Поїхала на машині. Ганьба. Не відповідає на дзвінки». Ніхто не розумів, що відбувається. Батьки Світлани намагалися вибачитися перед Олександром.
Гостей було близько пятидесяти, декілька прибули з Дніпропетровська. Спільним стало питання: куди іти? «На поїзд? У кафе?». Запитав вусатий чоловік у смугастій сорочці. Його дружина, високий блондин, лише зітхнула.
Справжнім сюрпризом виявився наречений. Він окинув поглядом розгублених гостей і, мов з іншого світу, виголосив: «Панове, а давайте в кафе! Все замовлено, оплачено! Поїхали!» Гості вдвох пішли, не сумуючи. Олександр поводився бездоганно, хоча обручки ховав у кишеню.
Під час вечері зясувалося, що втекла Світлана разом із сином Олександра. Вони були колишніми коханцями: хлопець залишив її, і вона потім познайомилася з Олександром, який, незважаючи на її молодість, запропонував руку й серце. Мати Світлани, витираючи сльози хусткою, виговорила: «Ми з батьком так зраділи! Чоловік серйозний, забезпечений. Не уявляли, що таке станеться. Це була не романтика, а легкі стосунки». Виявилося, що Олександр не знав, що його син був батьком коханця, а можливо, і не знав.
Запрошення на весілля Олександр отримав в останню хвилину, і коли прийшов, виявив у нареченої батька свою колишню подругу. Ось таке життя плететься, мов килимок у сні.
Хлопець, який спонукав Світлану до втечі, залишився загадкою. Я його не полюбила, бо він був слизьким типом, що вічно тримався на чужих шиях. Петров не міг і танцювати, і їсти, і весь час дзвонив в лікарню Олі, жалкуючи, що не був на цій памятній церемонії.
Гості мирно розмовляли, їли, пили. Нареченого називали шепотом «свята людина». Олександр залишався спокійним, як удав, можливо, вмівши тримати обличчя. Через дві години всі вже забули про конфуз, крім літньої тітоньки, що бурчала, що «Світлану треба хворобою відправити!».
Ведучого спочатку хотіли відправити додому, та молодий підприємець одразу запропонував, що переробить програму на ходу і розважить гостей. І так воно й стало.
Тоді Світлана зявилася в дверях, мати знову кинулася до неї, батько поспішив, ніби хотів виправити ситуацію, а наречений підбіг до неї. Вона, ніби на колінах, просила прощення у Олександра за те, що залишила його в РАГСі. Після кількох годин роздумів вона зрозуміла свою помилку і повернулася.
Олександр не вигнав її, а пробачив. Вони сіли разом за головний стіл, і гості, які пережили вечір, нарешті вигукнули довгоочікуване «Гірко!». Справжнє весілля нарешті розпочалося.
Я не знала, чи правильно вчинила, бо не могла запитати нареченого: «Чому?». Однак відчуття, чому він простив і прийняв її назад, залишилося.
Кожній людині треба шанс, сказав Олександр. Помилитися можна, крок не туди це наш шлях. Не варто зарікатися, бо одне зрадження не означає кінець. Потрібно прощати все.
Через два місяці Світлана і Олександр офіційно одружилися і подали заяву в РАГС у Харкові. Той самий порушник весілля зник у невідомому напрямку, проте, за чутками, Олександр досі допомагає йому грошима. Така вже людина добра і незабутня. У Світлани і Олександра недавно народились близнючки.
А Петров, чоловік подруги Олі, підсумовує цю церемонію словами: «Зате буде, що згадати!». І він правий. Але такого весілля я б нікому не побажала.
