Дружина і тато
Люба тільки прикидалася, ніби хоче познайомитись із батьками Богдана. Ну кому вони їй здалися, чесно? Хіба збиралася з ними жити? А ще його тато кажуть, пристойно забезпечений, але це ж означає не гроші, а лише купу підозр та проблем.
Але раз уже вирішила заміж виходити, слід було догравати до кінця.
Люба приодяглася стримано, навіть трохи просто аби на милу виглядала.
Зустріч із батьками нареченого це як мінне поле, а вже з розумними випробування сили нервів!
Богдан думав, що Любі потрібна підтримка.
Не хвилюйся, Любо, бубонів він перед хвірткою. Тато трохи не дуже веселий, але маминою душею поживе будь-яка компанія. Вони тебе полюблять, нічого лихого не скажуть. Ну тато трохи дивак, а мама серце золоте.
Люба лишень посміхнулася й відкинула пасмо волосся за вухо. Гаразд, значить, тато хмурий, а мама душа компанії. Комбо ще те. Усмішка сама просилася на губи.
Будинок її особливо не здивував. Бувала Люба й у багатших садибах не той випадок, щоб роззявляти рота.
На порозі їх зустріли.
Особливо Люба не нервувала. Чого хвилюватися? Люди як люди. Олена Іванівна як розповідав Богдан, усе життя була домогосподаркою, на роботі хіба чай пила, а так відпустки із приятельками. Особливого нічого. Тато, Василь Дмитрович, ну, не веселий, але зате мовчазний. А імя їй щось нагадало, аж серце дьорнуло.
І ось вони
І Люба аж приросла до землі, не увійшовши до хати. Ну, все. З майбутньою свекрухою вона незнайома, а ось майбутнього свекра вгадала миттєво… Рівно три роки тому їх вже зводила доля. Не так, щоб регулярно, але з немаленькою вигодою для обох: бари, мотелі, ресторани. Звісно, ні дружина, ні син про це й гадки не мали.
От і доплавалися.
Василь теж її впізнав. В очах засвітилась та іскра чи то сюрприз, чи острах, чи витончене лукавство, бо що він там собі придумував, але мовчав.
Богдан, нічого не підозрюючи, представив Любу:
Мамо, тату, знайомтесь це Люба. Моя наречена. Я б її раніше привів, та вона така соромязлива
Ой-йой.
Василь Дмитрович подав руку. Твердий душивний потиск мов перевірку проходила.
Дуже радий, Любо, промовив він із натяком на щось. Чи злостивість, чи попередження, чи
Люба намагалася тримати лице, жартуючи з долею.
Мені теж дуже приємно, Василю Дмитровичу, підтакнула, маневруючи біля викриття. Пальці зціпила адреналін аж пробіг хвилею. Ось-ось почнеться
Але ні. Не почалося.
Василь заколов собі усмішку на обличчі й чемно всадив її за стіл.
Здається, планує помститись іншим разом
Та нічого не сталося.
І тут Любу немов осяяло а він і не розповість ні сину, ні дружині! Бо тоді себе припечатає.
Коли трохи звикла, атмосфера різко полегшала. Олена Іванівна згадувала, як Богдан у дитинстві розбив пательню, а Василь Дмитрович, немов детектив, цікавився подробицями «роботи» Люби. Та він знав про її роботу чимало! Його тонка іронія вже не колола, тільки підбурювала на тайний сміх. Жартував навіть Люба ледве стримала регіт. Між ними гуляли такі пряні натяки, що розуміють тільки вони.
Коли, глянувши на Любу, він проказав:
Ви дуже схожі на одну знайому колегу. Дуже тямуща була пані. Завжди знаходила, під кого підлаштуватись. До будь-кого.
Люба підкинула мяч:
Таланти в людей різні, Василю Дмитровичу.
А Богдан, як то годиться закоханому, млів від захвату до Люби, ловив її погляд, геть не розуміючи жодної гри. Кохав її. І це було, мабуть, найголовніше. Та й найгіркіше. Принаймні для нього.
Коли зайшла розмова про подорожі, Василь Дмитрович так, із підковиркою, кинув:
А я от люблю куточки безлюдні. Де ніхто не сичить, можна книжку взяти й забутись. А ви, Любо, що обираєте?
Я обираю там, де шум, люди й свято, не піддалася на гачок вона, Хоч іноді, знаєте, зайві вуха гірше, ніж тиша.
Здається, мама щось таки помітила Бо зморщила лоба, але швидко прогнала думки.
Василь знав Люба з тих, кому спокою не треба. І він добре знав чому.
На добраніч його багатозначне: «Сину, цінуй її. Вона особлива» прозвучало і як тост, і як насмішка. Люба навіть холодком пройнялася. «Особлива», ну дякую!
***
Вночі Люба не могла заснути.
Перекидалася, думала про зустріч і ламала голову, як жити з отаким от розкладом. Знала Василь теж навряд чи солодко спить. Обох шпигають неспокій і минуле. Сценарій був не з кращих.
Обережно встала, укорочені шорти, футболка і затерта худі справжній жіночий домашній сет. Вийшла з кімнати. На сходах трохи шаруділа щоб хто не спав, почув. Вийшла на ганок, уявляючи, що там точно вже засів Василь Дмитрович.
Довго чекати не довелося.
Не спиться? мовив він, зявившись як з-під землі.
Ніяк не вдається, зітхнула Люба.
В тиші війнув легкий вітерець. Знайомий аромат його парфуму здавався ще яскравішим.
Василь оглянув її з голови до пят. І з усією прямотою:
Чого ти від мого сина хочеш, Любо? Я знаю, що ти за квітка. Скільки таких як я у тебе було, я знаю. Тобі завжди потрібні були лише гроші ти й не приховувала. Ціну оголошувала одразу. То навіщо тобі Богдан?
Не хотів щирості не буде й від Люби. Вона вишкірилася:
Я кохаю його, Василю Дмитровичу. А що, не можна?
Ти? Кохаєш? він єхидно хмикнув. Я розкажу Богдану правду про тебе. Все: хто ти, чим займалася. Як гадаєш, чи він одружиться після цього?
Люба підійшла майже впритул:
Розповідайте, Василю Дмитровичу, вона розтягнула слова, тільки вашій дружині обовязково буде цікава й ваша роль у нашій історії.
Це не
Це не шантаж, а симетрія. Якщо викажете мене, доведеться розповісти й про власну участь. Повірте, я прикрашу цю розповідь.
Це різні речі
Ну, так зізнайтеся дружині.
Василь завмер. Зрозумів загнали в кут. Разом в’язани в одну упряж.
А що скажеш?
Не тільки їй. Та й Богданові розкажу, куди ви затримувались з роботи. Усе розкажу, мені що втрачати? Хочете врятувати сина від мене? Спробуйте
Ой, не просто вибір. Викрити сина означало майже підписати заяву на розлучення.
Ти не насмілишся, прошепотів він.
То ви насмієтеся, а я ні? Люба тонко всміхнулася. Не зраджуйте мене не зраджу й вас. А Олена Іванівна таки цінує вірність.
Якось Василь, будучи добряче вгашеним, довірливо ридав їй про свої «грішки». Дружина золото, а він підлець. Олена не простить от і весь розклад.
Домовились, тихо пробурмотів він. Я мовчатиму. І ти мовчи. Забудемо все.
Ну от чому Люба і не хвилювалася: йому втрачати набагато більше.
Як скажете, Василю Дмитровичу.
Вранці вони поїхали. Під ледве прихованим поглядом свекра Люба прощалася з майже рідною вже свекрухою, що називала її «доню». Василь аж підборіддя здригнулося.
Дотепер він мучився: сина не попередиш але сам під монастир підеш. Втрата Олени то ще й мінус добрячий шмат майна. Та й Богдан йому того не пробачить
Згодом Люба й Богдан наважились повторити «візит гостя» на дві тижні! Відпустка в розпалі.
Василь Дмитрович утік у нескінченні справи, аби оминати зустрічі з Любою. Але гріхи шастають під ребра. Коли раз залишився вдома сам, покоряє його жінка цікавість: нишпорив у її сумці. Може знайде компромат?!
Занурився у косметичку, блокнот, органайзер аж тут блакитно-білий тест із двома смужками.
Я ще думав, що катастрофа це коли син жениться на Це так, крихти! Оце катастрофа! пробурмотів він, різко випускаючи тест із рук.
І тут Люба зловила його на гарячому.
Ой, Василю Дмитровичу, як некультурно ритися по чужих речах, пожартувала Люба, і тільки.
Василь не заперечував очевидного:
Ти чекаєш дитину від Богдана?
Люба плавно наблизилася, взяла сумочку:
Це мав бути сюрприз, але, бач, вже не вдалося
Василь здригнувся з досади. Тепер уже куди тримати язика за зубами інакше всім кришка. А так тяжко мовчати, знаючи, який капкан лізе син.
***
Минуло девять місяців плюс пів року.
Богдан і Люба виховували доньку Яринку.
Василь Дмитрович усе рідше наважувався приїжджати в гості. Не хотів бачити ані Люби, ані дитини. Він бачив у Люби загрозу було щось чорне в її минулому, а до Вадика вона була вражаюче байдужою.
Якось Ніна збиралася до них у гості.
Василю, поїдеш зі мною?
Та голови не відчуваю.
Знову? Це вже симптом
Просто втомився. Їдь сама.
Проковтнув і таблетку для правдоподібності, і байку, але межі є бачити Любу не міг, стерпіти її теж, а відкритися ой як страшно.
Вечір минув нудно, якби не злі думки.
Полежав собі, газету почитав
І тут помітив: Ніни немає, а на годиннику вже одинадцята! Телефон мовчить. Він дзвонить Богданові:
Сину, у вас все нормально? Ніна ще не приїхала
Тато, тебе зараз найменше я хочу чути.
І клац відрубив.
Василь зібрався вже їхати шукати сина, як до хати вїхало авто Люба! Побачивши її, ледве не втратив дар мови.
Чого ти тут? Що сталось? тряс її, мов пропелер.
Люба, спокійна, як танк, налила вина й розвалилася на кріслі.
Крах настав, Василю Дмитровичу.
Який крах?
Наш. Загальний. Богдан заліз на сайт якоїсь кавярні й знайшов фотки давньої вечірки. Там і наші з вами фейси. А він якраз хотів їхній торт замовити на річницю. Ну привіт, правда! Богдан не тямить себе від злості, Ніна збирає переїзди й обіцяє розлучення. І, до речі, як ви і мріяли, здається, я теж розлучаюся з вашим сином.
Василь сів мов оглухлий.
А до мене ти навіщо?
Перезимувати вечір. Дома капець. Яринка з нянькою. Вина хочете?
Знову те саме вино
Сиділи, ніби їх обєднувала лише нічна волинська тиша.
Це все через тебе, кинув Василь.
Авжеж, не знімаючи погляду з келиха.
Ти катастрофа ходяча.
Так і є.
І тобі Богдана не шкода?
Може трохи. Себе більше.
Ти кохаєш тільки себе.
Що вже приховувати.
Він несподівано взяв її за підборіддя.
Ти знаєш, що я тебе ніколи не кохав, видихнув.
Охоче вірю.
***
Вранці, коли Олена Іванівна таки приїхала, вирішивши, що нервові клітини ще не зовсім закінчилися, застала Любу й Василя разом. Ще спали.
Хто тут? піднялась Люба.
Це я, тихо сказала Олена, думаючи: «Ну от і все»
Люба лише заспокоєно посміхнулася. Василь прокинувся згодом, але дружину наздоганяти не поспішив.
