Дорогий щоденнику,
28 листопада 2025р.
Відчувши, що Марія Шевченко знову підняла надії в мені після нашого розриву, я навмисно одружився з Надією Ковальчук, аби кидати їй в саме серце біль. Я хотів довести, що після її зради я здатний жити без болю. З Марічкою, моєю коханою колишньою, ми були разом майже два роки, я її любив до нестями, готовий піднятись на небеса і підлаштувати все життя під її мрії. Здавалося, що наші стосунки прямують до весілля, проте її постійні ухилення від розмов про шлюб дратували мене.
Навіщо нам весілля зараз? Я ще не закінчив університет, а у тебе на фірмі ні риба ні мясо. Ні справної машини, ні власної квартири. І, чесно кажучи, жити з сестрою Оленою на одній кухні я не хочу. Якби не продати наш будинок у Києві жили б ми спокійно, таку відповідь я часто чув від Марії.
Мені було прикро, та я не відкидав правду в її словах. Олена і я мешкали у батьківській квартирі, бізнес щойно ожив, а я ще студент останнього курсу. Довелося брати управління справами на себе, не дочекавшись диплома. Ми продали будинок за спільною згодою, адже потрібно було врятувати родинний бізнес. За півроку накопичилось чимало боргів, а навчання тривало. Продаж дозволив погасити всі зобовязання, поповнити торгівельні запаси нашого магазину будматеріалів і залишити трохи гривень на запас.
Марія вважала, що варто жити сьогоденням, а не чекати уявного завтра. У її позиції, коли всі турботи лежать на батьках, це звучало легко. Я ж став дорослим миттєво обовязки перед сестрою, бізнес, побут. Вірив, що все налагодиться: і будинок буде, і машина, і сад.
Нічого не підказувало біди. Ми домовились піти в кіно, і Марічка попросила не заїжджати сама доїде. Я чекав її на зупинці, коли раптом побачив, як підїхала розкішною «Рено» на дорогих інструментах. Вийшла, простягла мені книжку і сказала:
Пробач, ми більше не можемо бути разом. Я виходжу заміж.
Олег онімів. Що могло змінитися за ті кілька днів моєї відсутності? Коли повернувся додому, Олена зрозуміла з мого обличчя:
Уже знаєш?
Я лише кивнув.
Вона виходить заміж за багатія. Просила, щоб я був свідком я відмовився. Вона зрадниця!
Я обіймав сестру, гладив її по голові:
Заспокойся. Хай у неї буде добре. А в нас ще краще.
Після цього я залишився в кімнаті цілу добу. Олена вмовляла вийти:
Ну, хоч поїж. Я млинців напекла
До вечора я вийшов з вогнем в очах:
Збирайся.
Куди? Що ти вигадав?
Одружуся на першій, хто погодиться, холодно відповів я.
Так не можна! Це ж не лише твоє життя, марно намагалася зупинити мене сестра.
Ти не підеш піду сам, відрізав я.
У парку гуляло багато людей. Одна дівчина крутила пальцем біля скроні, інша втекла, налякана. Третя, глянувши мені в очі, сказала «так».
Як тебе звати, красуне?
Зоряна.
Помолвку треба відсвяткувати! і я потягнув Зоряну з Оленою в кафе.
За столиком запанувала незручна тиша. Олена не знала, що сказати. А в голові я міряв думки про помсту. Я уже вирішив: зроблю усе, щоб і наше весілля відбулося двадцять пятого.
Напевно, є серйозна причина, чому ви зробили пропозицію незнайомій дівчині, порушила мовчання Зоряна. Якщо це спонтанне рішення, я не ображуся і підеш.
Ні. Ти вже дала слово. Завтра подаємо заяву і їдемо знайомитися з твоїми батьками.
Я підморгнув:
Для початку, давай на «ти».
Весь місяць до весілля ми бачилися щодня, розмовляли, пізнавали одне одного.
Може, скажеш, чому саме так? спитала Зоряна.
У кожного в шафі свої скелети, ухилився я.
Головне, щоб не заважали жити.
А ти чому погодилась?
Уявила себе царівною, яку царбатечко за першого зустрічного виводить заміж. У казках це завжди добре закінчується: «Жили вони довго і щасливо». Ось і захотіла сама перевірити.
На справді все було не так просто. Велике кохання залишило по собі розбите серце й втрачені, хоч і незначні, заощадження. Але воно навчило розбиратися в людях. Залицяльників, що вирують навколо, я відганяв Зоряна ще з першого погляду.
Вона не шукала того єдиного, а знала, що потрібен розумний, самостійний чоловік, здатний на вчинки. В Олегу вона побачила рішучість і серйозний підхід до справи. Якби я був не з сестрою, а з друзями, Зоряна пройшла б повз, не зупинившись.
То яка ж ти царівна? я задумливо дивився на дівчину. Несміяна, Василиса Прекрасна чи Царівнажаба?
Поцілуй дізнаєшся, усміхнулася вона.
Але ні поцілунків, ні більшого між нами не було. Я сам займався підготовкою до весілля, а Зоряна лише обирала те, що я пропонував. Навіть сукню і фату купував я сам.
Ти будеш найкрасивіша, повторював я.
У РАЦСі, в очікуванні урочистої реєстрації, ми несподівано зіткнулися з Марією та її нареченим. Я натягнув усмішку:
Дозволь привітати, поцілував колишню у щоку. Будь щаслива зі своїм гаманцем на ніжках!
Не влаштовуй цирк, нервово відповіла Марія.
Вона уважно оцінила мою наречену. Статна, вродлива, ефектна жінка, що трималась гідно, мов королева. Маша програвала в усьому. Ревнощі краяли душу. Відчуття щастя не було. Вона не могла позбутись думки, що помилилася і не отримає того, на що розраховувала.
Я повернувся до Зоряни:
Все добре, сказав я.
Ще не пізно зупинитися, прошепотіла вона.
Ні. Граємо до кінця.
І лише в залі реєстрації, поглянувши в сумні очі тепер уже дружини, я зрозумів, що накоїв.
Я зроблю тебе щасливою, сказав я, вірячи власним словам.
Почалися сімейні будні. Олена і Зоряна швидко знайшли спільну мову, гарно ладнали, доповнюючи одна одну. Імпульсивна Олена навчилась контролювати емоції, а Зоряна вправно влаштовувала побут і майже всім керувала.
Як грамотна економістка і фахівчиня з бухгалтерії, Зоряна швидко навела порядок у фінсах. Через пів року відкрили другий магазин, а згодом організували бригади майстрів тепер ми не лише торгували будматеріалами, а й займалися ремонтами. Прибутки зросли врази.
Вона виявилась справжньою мудрою, вміла подавати свої ідеї так, що я вважав їх своїми. Здавалося б живи та радій. Проте мене тягло, що не було того запаморочливого почуття, яке було з Марією. Усе стало розміреним, передбачуваним, спокійним. «Рутина, думав я, яка засмоктує, як трясовина. Я її не люблю цим усе сказано».
Завдяки зусиллям Зоряни ми вийшли на новий рівень зайнялися будівництвом котеджів під ключ. Перший дім звели для себе.
Чим краще йшли справи, тим частіше я згадував Марію: «Не могла трохи потерпіти. Побачила б, на якій машині я зараз їжджу. А дім не будинок, а палац!» пишався я собою. Частіше думав: «А що, якби».
Зоряна помічала, як мучиться чоловік. Вона прагнула стати коханою, та серцю чужому не наказати. «Не всі казки мають щасливе завершення», гірко думала вона, та не втрачала надії імя зобовязувало.
Олена теж спостерігала за мною.
Ти втратиш більше, ніж знайдеш, сказала вона, коли я гуглив Марію в соцмережі.
Не втручайся! відрізав я.
Олена зиркнула темним поглядом:
Дурень, Зоряна тебе щиро кохає, а ти граєш у ігри!
«Тільки цього мені й не вистачало щоб дитина мені вказувала», кипів я. Моє все сильніше тягло до Марії. І я їй написав.
Маша скаржилася, що особисте життя не склалося. Чоловік вигнав її без нічого. Інститут вона так і не закінчила. Постійної роботи не має, до батьків не повернулася, живе в орендованій квартирі в обласному центрі.
Кілька днів я вагався: «Їхати? Чи не варто?» Але обставини склались так, що залишився вдома сам на кілька днів Зоряна поїхала до хворої бабусі в село.
Я зважився, призначив зустріч. До її міста мчав на крилах, не зважаючи на знаки. Серце тріпотіло, уявляв, куди підете разом.
Реальність виявилася суворою
Який же ти красунчик, Марія кинулася мені на шию.
Запах немитого тіла різко ударив у ніс. Я зі зневагою відсторонився:
Люди дивляться.
А мені байдуже! розсміялася вона.
Коротка спідниця, дешевий макіяж, парфуми сумнівного походження Ця вульгарна жінка у всьому поступалася моїй Надії: «А вона ж і раніше була такою. Як я цього не помічав?» мучився я, спостерігаючи, як колишня кохана заливається пивом.
Дай мені грошей, я тебе віддячу, Маша грайливо облизала губи.
Я вже не знав, як від неї позбутися.
Пробач, у мене справи, підвівся я.
Ми ще зустрінемось?
Не думаю, я покликав офіціанта. Рахунок, будь ласка.
Я ще хочу посидіти, занилила Маша.
Нехай дівчина відпочине в межах цієї суми, у папці офіціанта опинилася досить велика купюра.
Хлопець кивнув із розумінням. Додому мчав на межі дозволеної швидкості.
Точно, дурень, лаяв себе я, Олена була права! Навіщо я взагалі це все затіяв? Хоча можливо, і не дарма поїхав.
«А я ж жодного разу не назвав дружину Надією. У мене ж немає нікого ближчого і ріднішого», різко загальмував, усвідомивши це. Пять хвилин сидів, прокручуючи в голові прожиті з дня весілля роки.
Я бачив перед собою обличчя дружини, її очі яскравосині, з легкою імлою, згадував, як Надія усміхається при моїй появі, як ніжно розчісує волосся своїми довгими, догТепер я розумію, що справжнє щастя це не перемога над минулим, а вміння жити в гармонії з тими, хто поруч, і цим підходом я нарешті навчив свою душу прощати.
