Хто б міг подумати, що дві найкращі подруги, нероздільні з дитинства, опиняться по різні боки образу, болю та мовчання. В селі Вербине, де хати стоять рядами, де кожен знає кожного, люди шепотіли:
— Чули, Марійка з Оленкою тепер не балакають? А раніше — разом у воду лізли, все пополам… А тепер — як чужі.
А правда крилася глибше. Мовчання між Марією та Оленою не з’явилося просто так. Корені цієї тиші сягали дитинства їхніх дітей. Софійка, дочка Марії, та Дмитро, син Олени, дружили з пелюшок. Разом ходили до школи, на річку, збирали ягоди, ловили рибу, будували халабуди й мріяли про майбутнє.
Софійка — вихор: жвава, наполеглива, перша на будьяку пригоду. Дмитро — спокійний, лагідний, з теплою усмішкою та поглядом, у якому було більше розуміння, ніж слів. Вона тягнула його за собою — він ішов. Так було завжди.
Матері їхні — Марія та Олена — теж були нерозлийвода. Жили сусідками, через тин, заходили одна до одної без запрошення. Їхня дружба простягалася ще від бабусь, і навіть заміж вийшли майже одночасно — за чоловіків, як виявилося згодом, не найкращої вдачі.
Марія розлучилася першою. Синє під оком, тривожний погляд — і все стало зрозуміло. Чоловік — буян, підняв руку. Вона мовчки вигнала його за поріг. Олена підтримала подругу, хоч і сама страждала: її чоловік раптом почав підозрювати, що Дмитро — не його син. У припадку лють навіть хапався за ножа.
— Мій син — не його син, уявляєш? — гірко посміхалася Олена. — Неначе я хто знає що… Я ж лише його.
Обидві лишилися самі. З дітьми. Але трималися.
Дмитро після школи навчився на слюсаря, Софійка виїхала до міста — вступила до університету. Він незабаром пішов до армії. Вона приїхала провести. Три дні не відходили одне від одного.
А потім почалося життя на відстані. Софійка спершу приїжджала щотижня — зі смаколиками, новинами. Заходила до Олени — розповідала, що пише Дмитро, як йому служба. А потім — рідше, усе рідше… Після весни зовсім зникла.
— Чого це твоя Софійка не показується? — питала Олена у Марії.
— Занята. Навчання. Сесія.
Але Олена відчувала — щось не так. Подруга стала замкненою, очі погасли. А потім Марія раптом зібралася до міста — «побачитися».
Повернулася — ще тихша, ніж була.
— Розповідай, — ввірвалася до неї ввечері Олена. — Що там у тебе коїться?
Марія зітхнула:
— Та що вже… Софійка заміж вийшла. Дитину чекає.
Світ розвалився. Олена вилетіла з хати, неначе обварена. Тієї ж ночі написала Дмитрові в армію. Решта — біль, мовчання, холод.
Після служби Дмитро не повернувся. Поїхав із товаришем на Схід. Працював на шахті, не шкодуючи себе. Лише праця допомагала забути. За три роки приїжджав додому один раз — допомогти матері. А Софійка неначе зникла. Ні з чоловіком, ні з сином у рідне село не завітала.
А потім… Одного ранку Олені принесла звістку поштарка:
— Марійка захворіла. Просила тебе провідати. Дуже хоче поговорити.
— Ми не спілкуємося, — відмахнулася Олена.
— Але вона просила. Особисто.
І Олена пішла. Увійшла — Марія лежить на ліжку, під ковдрою, поряд — ліки, склянка води.
— Ти чого це захворіла?
— Мабуть, усе накопичилося…
Довго мовчали, потім Марія взяла подругу за руку й прошепотіла:
— Пробач мене, Олено. Треба тобі розказати…
І розповіла. Усе.
За годину Олена стрілою вилетіла з хати, схопила телефон:
— Димку, приїжджай. Мені погано… Дуже. Приїжджай якнайшвидше.
Дмитро прибув за кілька днів. І був вражений — мати бадьора, метушиться, сміється.
— Мам, ти точно хвора?
—
