Уяви, як Сергій, весь на емоціях, купує найкращий у всьому Львові букет. Він стає біля міського фонтану на Площі Ринок, тримає ті квіти, відчуває себе героєм і трохи хвилюється організм вже дає знати, що це важлива мить. А Лесі чомусь нема. Він озирається, телефонує їй, а у відповідь тиша. Та думає собі: Може, просто затрималася Львівські трамваї можуть і не таке наробити. Дзвонить ще раз. І цього разу Леся бере слухавку.
Я вже тут, біля фонтану, а ти де? прямо запитує він.
Сергію, між нами все закінчено, чує у відповідь.
В нього аж серце завмирає: Що? Як це?.. Через що?
Через твій букет! навіть трохи роздратовано, каже Леся.
А що з ним не так? бідний Сергій просто не розуміє, в чому справа.
Та ще зранку Сергій крутиться у квітковій крамниці біля Вірменського двору. І бордові півонії перед ним, і соняшники у вазонах, і кали все, що душі завгодно. Тільки сам Сергій весь якийсь розгублений стоїть, наче вперше квіти бачить.
Пригадав, що розмова про це з Лесею була, але що саме вона казала ніяк згадати не може. Чи то вона не любила гвоздики, чи маргаритки їй не до душі, а може, терпіти не може лілії? Їхнє знайомство було емоційним, зустрілися у кавярні на Дорошенка, він щось жартував-під’юджував, а Леся захоплено розповідала про свої улюблені квіти. А він Він просто розглядав, як гарно підсвічується її волосся у тому світлі, які ніжні в неї рухи, які гарні щоки з ямочками От і згадуй тепер такі дрібниці Сергію тоді геть все здавалося казковим.
І от стоїть він, а продавчиня така бадьора пані, років під сорок, із золотого зуба блищить посмішка вже і гортензії радить, і навіть петунії ексклюзивні показує. Час підганяє, а Сергій вже й не знає, на чому зупинитися.
І тут дзвінок від мами із Золочева.
Синку, що, знову не обрав? Може, на вихідні до нас заїдеш, бабуся чекає, весь час про тебе питає, у вікно виглядає!
Мамо, ну вибач, зараз купа справ
Та я ж розумію. Але бабуся, ти ж знаєш, сумує за онуком.
Сергій виправдався як міг, обірвав розмову, бо і так трохи роздратований часу обмаль, а справ по горло.
Ну і як не крутити, все те крутиться навколо Лесі сьогодні зустріч, якщо все піде добре, завтра можна її вишукано запросити на відпочинок у Карпати чи десь до озера Світязь. Мама б зраділа, їй так хочеться, щоб син комусь голову закрутив і не був самотнім.
От тільки згадати би, які ж саме ті кляті квіти любить Леся! Ну і навіщо жінки приколюють стільки уваги до таких деталей?
Зрештою, вибирає великий букет рожево-білих герберів, обмотує його стрічкою в жовто-блакитні кольори і біжить на роботу.
Зустрітися домовилися біля нового фонтану. Сергій поспішав, хвилювався, ще й начальство затримало на екстреній нараді. Саме на ній маму він і відшив, бо і справді не міг відповісти.
Потім, уже з квітами, мчить як вітер на Площу Ринок. Леся не видна. Дзвонить їй не бере. Чекає ще, вже сидить на лавці, йому трохи не по собі. Ще раз телефонує і нарешті вона відповідає.
Де ти? Я ж тут, очікую.
Я бачу тебе з вікна другого поверху в кавярні навпроти, відрізає вона сухо.
Може, спустишся?
Ти запізнився і знову з квітами аби які.
Лесю, ну вибач, було багато справ…
Ти навіть не памятаєш, які саме квіти я люблю!
Ну їх просто не було починає Сергій розгублено.
Троянди скрізь є! Я ж тобі казала
Я вирівняю це! Зараз принесу тобі гарний букет троянд!
Сергій швидко піднімається до кавярні. Леся сидить біля вікна, сумна, дивиться на Старе місто. Він підкладає їй букет мовчки, не дивиться у вічі.
Сідає поруч і намагається до неї дотягнутися жартами, чарами, усією тією своєю внутрішньою харизмою, яка завжди рятувала. І, здається, навіть вдається: Леся посміхається, але очі лишаються сумними.
Випили вони кави, піднялися й пішли на вихід. А букет так і залишився на столику.
Поки спускалися, доганяє їх молода офіціантка і простягає букет назад.
Дівчата, це для вас! з усмішкою каже Сергій, передаючи гербери дівчині.
Вона щиро дякує, а Леся лише тихо бурчить:
Не треба більше квітів сьогодні.
В той момент знову телефонує мама.
Сергійчику, знову не вчасно?
А він їй у відповідь:
Мамо, дуже вчасно. Приїду. Завтра точно приїду.
Того вечора з Лесею розійшлися мовчки, але вже було ясно: це був кінець.
І ось вже наступного дня Сергій мчить через знайомі йому з дитинства поля, там, між соняшниками і ромашками, десь під Золочевом, збирає власноруч букет для тих, хто завжди чекає.
Зайшов у хату, розділив квіти на дві частини: мамі і бабусі. Мама обіймає його тепло, цілує в щоки, а бабуся Бабусі допомогли підвестися, вона бере букет обережно, вдихає запах полів і ніби молодіє на очах. Стільки часу їй не дарував ніхто квітів!
Вона торкається до них, трохи сміється, трохи плаче, і тільки просить:
Води мені з колодязя налий, та у широку вазу постав. Де ж ти стільки їх знайшов, Сергійчику?..
А він просто посміхається і відчуває таку легкість, що не передати словами: це найкраще, що могло з ним статися.
Сергій сідає біля неї, кладе голову бабусі на коліна, а вона гладить його по волоссю, притримуючи букет. І він вже точно знає зустріне ще ту дівчину, яка буде такою ж рідною і люблячою, як ці дві найважливіші жінки його життя.
А ще думає: головне не проґавити момент, головне вчасно подарувати ті квіти, які людина так чекає. І якими б вони не були польові чи з крамниці за двісті гривень якщо вони від щирого серця, то це і є справжнє щастя.
