Ось так буває у житті. А могло все скластися зовсім інакше. Сусідка часто дивується, яке ж нам щастя випало. Діти допомагають, онуки часто заходять у гості.
Ось і сьогодні середній онук Володя прийде. Дідусь із ним щоразу займається математикою. Ще й на турніку у дворі будинку підтягуватися вчить.
Анна Яківна та Павло Іванович, їм лише трохи за сімдесят. Ще молоді! І мають вони трьох прекрасних онуків.
З вечора разом з двома онучками, молодшою Мілою й старшою Лесею, Анна Яківна напекла печива. Буде чим до чаю почастуватися, і середнього онука Володю пригостити.
Аню, треба глобус купити, відволік Анну Яківну від думок голос чоловіка, Володя з Мілою по карті погано розуміють. Треба великий глобус!
І мяч також треба. Ми з Володею бачили у дворі, як хлопці в баскетбол грають. Він теж хоче спробувати.
У двері подзвонили. Володя повернувся зі школи:
Привіт, бабусю! Привіт, дідусю! Я по дорозі взяв ваші улюблені булочки з маком.
Він спокійно роздягнувся, миттю вимив руки. З дитинства привчили робити все як бабуся вчила.
Ну як справи в школі? Які оцінки?, спитав Павло Іванович.
Дідусю, дві трійки з математики. Дідусю, ти ж допоможеш розібратися? очі засмучені заплутався я, дідусю!
А в чому справа? Минулий раз усе ж зрозуміли. Гаразд, ідемо, зараз усе розберемо.
Пашо, ти не поспішай, хай хлопець спершу поїсть, тоді й займайтеся.
І мені тоді борщу зі сметанкою, весело підморгнув Павло Іванович онуку.
Після обіду Володя з дідом пішли розбиратися з математикою, а Анна Яківна дивилася їм у слід із тихим теплом в серці.
Скоро вже й дачний сезон відкриється. Яке то щастя! За містом і повітря солодке, й сонце ласкаве. Менші онуки, Міла і Володя, з ними будуть на городі, а старша, Леся, приїжджає на вихідні з батьками. Велика вже, от-от сімнадцять буде.
Леся навчається у медичному коледжі, зараз проходить практику в лікарні. Їй дуже подобається. Мріє стати лікаркою, допомагати людям. Добра дівчина, сильна і чуйна. Все у неї вийде.
Анна Яківна підійшла до серванта й взяла у руки рамку з фотографією:
Ой, синочку мій, Юрчику, якби ти побачив, як ми живемо! Прости нас, сину, може ми з батьком десь не так вчинили. Не змогли допомогти тобі, не встояв ти Анна Яківна легенько підняла голову й моргнула очима, ні, сину, я не плачу. Вірю, що бачиш ти нас зверху, й радієш. Життя ж яке різне і радощі, і смутки все там є. Мало ти, синочку, побачив. Та вже нічого не зміниш, на жаль.
Аню, ти мене чуєш? Юлька з Максимом приїхали! І Міла з ними!
Бабусю!, молодша онука з радісним криком обхопила шию Анни Яківни і міцно пригорнулася.
Подивись на мене, бабусю, Міла повернула обличчя бабусі до себе, бачиш, яка у мене гарна зачіска? Як у тебе! Бо я на тебе схожа. Я тебе дуже люблю, бабусю, Міла знову обійняла її. Анна Яківна ледве стримала сльози.
Та що ти бабусю зовсім затисла, Юля з Максимом сміялися біля дверей, забула, що хотіла щось бабусі подарувати?
Ой, бабусю, відпусти мене, Міла зіскочила з рук, витягла із маминої сумки листочок, дивись, це я в садочку намалювала. Ось ти, ось дідусь, ось мама і тато, ось Леся, Володя і я! Я тобі й дідусю намалювала на подарунок. Наша велика родина! Чудово, правда, бабусю? Тобі подобається?
Дуже! Усі такі схожі! Пашо, йди скоріше глянь, що наша внучка подарувала. У рамку треба вставити і милуватися! Просто диво, вся наша родина!
Ну, добре, Анно Яківно, нам вже час. Володя, ти все зібрав? Портфель не забудь! Заходьте до нас завтра на обід, діти невеличкий концерт готували. Ми йдемо, спасибі, до зустрічі.
Двері зачинилися. Анна Яківна з Павлом Івановичем сіли до чайника.
От як нам пощастило, Пашо, що родина у нас така міцна.
Так, Аню.
Згадуєш, як Юра Юлю вперше до нас привів? Я тоді так раділа, думала, може, Юра за розум візьметься. Цілий рік все добре було А потім те саме. Погані компанії, сумнівні знайомства
Не треба, Аню, не плач, Павло Іванович ніжно обійняв дружину.
А потім Юля пішла. А Юра загинув у сутичці Не стало нашого сина.
Не засмучуйся, Аню, Павло Іванович обережно змахнув їй сльозу.
Просто Міла мені малюнок подарувала. І я згадала, яке це щастя що ми Юлю тоді вагітну знайшли, після смерті Юрчика. І потім вона зустріла Максима, і в нас, окрім Лесі, зявилися ще онуки Володя і Міла. Всі вони для нас рідні, як би там не склалося.
І знаєш, якщо вже такою була наша доля і стільки випробувань випало я скажу, що ми все одно найщасливіші дідусь і бабуся у світі!
А наша родина це найближчі люди.
Де злагода та любов там і лихо минаєДідусь тихо посміхнувся, погладив Анну Яківну по руці:
Бачиш, Аню, життя як те печиво: є й солодке, й гірчинка іноді трапляється, але найбільше смаку, коли ми ділимо його разом.
Анна Яківна ще мить мовчки дивилася у вікно, крізь яке пробивалося сонячне проміння, а потім спокійно сказала:
Нехай що б не було, я знаю: наш дім завжди буде наповнений дитячим сміхом і любовю. І пам’ять про нашого Юрчика тут житиме з нами, у посмішках онуків і світлих мріях Лесі. Це наш подарунок від нього.
І в цю мить, коли за вікном співав дрозд, а на кухні розливалося тепло, Анна Яківна відчула, як у її серці живе весна. Щастя це і є миті поруч зі своїми, з тими, хто наповнює життя сенсом.
Десь у коридорі тихенько шурхотіли маленькі кроки Міли. Вона вже придумала новий малюнок тому, що в любові місця завжди вистачить для ще одного сонечка.
А в хаті пахло борщем, печивом, сміхом, і цією невидимою, незламною ниткою щастям великої дружної родини, яку плекали Анна Яківна та Павло Іванович, і яка житиме ще довго, у серці кожного з них.
