Життя — дивна штука. Інколи йдеш по ньому, навіть не помічаючи, як швидко змінюється все навколо: діти дорослішають, дружба розпливається, а сам ти вже не той, що був. Але є одна постійна — моя дружина, Соломія. Я зрозумів це не одразу, а лише через роки, коли ми вже давно не ті безтурботні закохані, що колись. Вона змінилася, постаріла, як і я, але для мене вона як і раніше — мій світ, мій дім і мій спокій.
Ми з Соломією одружилися майже тридцять років тому. Тоді я був упевнений, що знаю, що таке кохання. Ми були молоді, сповнені мрій та планів. Вона була такою гарною — з довгим русявим волоссям, вогником в очах і усмішкою, від якої серце замирало. Я думав, наше життя буде схоже на казку: збудуємо будинок, народимо дітей, подорожуватимемо світом. Але реальність виявилася складнішою. Робота, побут, народження сина Богдана, потім доньки Оленки, фінансові клопоти, суперечки — усе це затягувало, як вир. Інколи я ловив себе на думці: а чому ми взагалі разом?
Роки минали, і я почав помічати, як Соломія змінюється. Її волосся сіло, на обличчі з’явилися зморшки, а фігура вже не була такою, як у молодості. Вона частіше втомлювалася, більше скаржилася на здоров’я, а її сміх, який я так любив, лунав дедалі рідше. Я, звичайно, теж не лишився колишнім. Моє волосся пореділо, спина почала боліти, а енергія, якої колись було вдосталь, кудись зникла. Ми обоє стали іншими, і часом мені здавалося, що між нами виросла стіна. Але одного разу я раптом усвідомив: незважаючи ні на що, Соломія — єдина людина, без якої я не уявляю свого життя.
Це прозріння прийшло несподівано. Ми сиділи на ґанку нашого будинку, пили чай і дивилися, як захід сонця фарбує небо в рожеві та золоті барви. Соломія розповідала про сусідку, яка посварилася з чоловіком, і раптом замовкла. Вона подивилася на мене й сказала: «Дмитро, ти хоча б інколи слухаєш, що я кажу?» Я засміявся, а вона похитала головою, але в її очах була така теплота… У той момент я зрозумів: цей звичайний вечір, її голос, її присутність — це і є щастя. Не гучні слова, не дорогі подарунки, а от це — ми удвох, разом, попри все.
Я почав згадувати наше життя. Як Соломія тримала мою руку, коли я втратив роботу й не знав, як прогодувати родину. Як вона ночами сиділа з Богданом, коли він температурив, і як плакала від щастя, коли Оленка отримала диплом. Я згадував, як вона підтримувала мене, коли помер мій батько, і як ми разом сміялися з дурних жартів, навіть коли все йшло шкереберть. Вона була поруч завжди — у радості й у горі, у молодості і тепер, коли ми обоє вже не ті, що були.
Іноді я чую, як мої друзі скаржаться на своїх дружин. Кажуть, що вони «вже не ті», що набридли їхні примхи чи базікання. Я мовчу, бо не хочу сперечатися, але в душі думаю: вони не розуміють головного. Дружина — це не просто людина, з якою ділиш дім. Це той, хто знає тебе краще за всіх, хто бачив тебе в найгірші моменти — і все одно лишився поруч. Соломія знає, що я хропу вночі, що ненавиджу холодець і що іноді замикаюсь в собі, коли важко. А я знаю, що вона боїться грози, обожнює ромашки й завжди плаче під мелодрами. Ми не ідеальні, але ми — команда.
Тепер, коли наші діти виросли й живуть своїм життям, ми з Соломією залишилися вдвох. Богдан переїхав до іншого міста, працює інженером, а Оленка вийшла заміж і скоро подарує нам онука. Ми пишаємося ними, але часом я сумую за тими днями, коли в будинку лунав дитячий сміх. Соломія теж сумує, я це бачу в її очах. Але замість того щоби журитися, вона вже думає, як облаштувати кімнатку для малюка, і почала в’язати крихітні панчішки. Я дивлюся на неї й думаю: яка ж вона в мене дивовижна.
Ми рідко говоримо про кохання. Можливо, тому що слова вже не такі важливі. Кохання — це коли я варю їй каву зранку, бо знаю, що вона любить починати день саме так. Це коли вона вкриває мене пледом, якщо я задрімав у кріслі. Це наші прогулянки парком, де ми мовчимо, але відчуваємо одне одного. Це її рука в моїй, коли ми йдемо вулицею, і її усмішка, яка й досі змушує моє серце калатати швидше.
Я не знаю, скільки років нам із Соломією ще призначено. Життя непередбачуване, і я намагаюся не думати про погане. Але я точно знаю одне: поки вона поруч — я вдома. Вона — мій вогнище, моя пристань, моя найближча людина. І якби я міг повернутися в молодість, я б знову обрав її — з її зморшками, сивиною і всім тим, що робить її моєю Соломією. Бо немає нікого важливішого за неї.
