Колеса потягу вибивали такт мого мрійливого щастя. Три місяці я збирала на цю подорож, три місяці уявляла собі море, солоні бризки на обличчі та заходи сонця без нагромадження міських хмарочосів. Купе поки було пусте, і я насолоджувалася цією рідкісною розкішшю бути наодинці зі своїми думками.
Я акуратно розклала на столику свої запаси: домашні котлети в пергаменті, баночку кришталево-прозорих квашених огірків, бутерброди з салом, яблука з бабусіного саду та термос із духмяним чаєм. Усього цього мало вистачити на довгу дорогу до Одеси. Я уявляла, як буду смакувати кожен шматочок, спостерігаючи за зміною пейзажів за вікном.
Потяг зі скрипом гальмував на черговій станції. Я ледве зауважила метушню в коридорі яка різниця, коли попереду чекали дві тижні безтурботного відпочинку?
Та доля мала на мене інші плани.
У купе вринулася родина: кремезний дядько з пивним животиком, його дружина з голосом, як ринок о шостій ранку, та їхній синок, точна копія матері. Вони галасливо розташовувалися, розкидаючи речі навмання.
«Ну нарешті!» гукнула жінка, з гуркотом падаючи на нижню полицю. «Думала, ноги відваляться, поки ці валізи тягли!»
«Та замовкни, Ганно, буркнув чоловік. Сама ж наполягала на всіх цих дурницях!»
«Дурниці? Це необхідні речі!» спалахнула вона.
Хлопчик мовчки заліз на верхню полицю й одразу зачавкивав семки.
Я намагалася зберігати спокій. Хіба ж вони теж не мають права на відпочинок? Може, заспокоїться.
Та мої сподівання розвіялися за півгодини.
«Ой, а що це у вас таке смачненьке?» Ганна втупилася на мій столик. «А ми теж своє принесли, дивіться!»
Вона витягла з торби два варених яйця й пом’ятий помідор, кинувши їх поряд з моїми охайно упакованими запасами.
«Спільний стіл!» урочисто проголосила вона, ніби робить мені велику ласку.
Щось усередині мене стиснулося, але я ще мала надію.
Даремно.
Чоловік, який представився Василем, безцеремонно розгорнув мої котлети й відкусив.
«Ого, домашні! похвалив він з набитим ротом. Справжня господиня!»
«Василю, дай і мені!» простягла руку Ганна.
«Вибачте, спробувала я втрутитися, але це моя їжа. Я готувала її лише для себе.»
Вони подивилися на мене, ніби я щойно вчинила щось нечуване.
«Як так можна? обурилася Ганна. Ви ж виставили їжу на стіл! Значить, пригощаєте! Це ж проста людин
