Дощ стукав по даху маленького будинку в селі, коли Олена Іванівна почула ніжкий стук у двері. Вона відклала вишиванку, прислухалася. Стук повторився — несміливий, майже вибачливий.
«Хто там?» — гукнула вона, підійшовши до дверей.
«Відчиніть, будь ласка», — почувся ледь чуткий жіночий голос. «Я заблукала…»
Олена Іванівна привідчинила двері. На порозі стояла дівчина років двадцяти пяти, промокла до нитки. Темне волосся прилипло до обличчя, легка куртка просочувалася водою.
«Господи, та ти ж вся мокра!» — Олена Іванівна розчинила двері. «Заходь швидше, простуднешся!»
«Дякую вам», — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимику. «Я Софійка. Ісходила всю стежку, а вона мене в ліс завела. Телефон розрядився, зовсім не знаю, де я…»
«Ну ж бо, роздягайся!» — Олена Іванівна закрутилася, допомагаючи зняти мокру куртку. «Як же так вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?»
Софійка зніяковіло опустила очі.
«Посварилася з… хлопцем. Він мене висадив з машини, сказав, що сама дійду. А я не знала, що тут так далеко до міста…»
«От негідник!» — обурилася Олена Іванівна. «Я можна дівчину в лісі кинути! Іди на кухню, чаю заварю. А то вся тремтиш.»
Софійка пройшла до невеликої, але затишної кухні. Олена Іванівна ввімкнула чайник, дістала з шафи махровий халат.
«Ось, переодягнися. А звідки ти родом?»
«Із села», — неохоче відповіла Софійка, приймаючи халат. «Працюю в місті, в офісі.»
«Оце молодь нинішня!» — похитала головою жінка. «За мого часу хлопці мали совість, так би жінку не образили. А тепер що твориться… Сідай, зараз нагодую.»
Вона дістала з холодильника яйця, сало, швидко приготувала яєшню. Порізала хліб, подала домашні соління.
«Їж, не соромся», — поставила перед дівчиною тарілку. «Видно ж, що зголодніла. Коли востаннє їла?»
«Зранку трохи», — зізналася Софійка, з жадобою накинувшись на їжу.
Вечором вони довго розмовляли. Софійка розповідала про роботу, про те, як важко знайти житло в місті. Олена Іванівна ділилася спогадами, скаржилася на самотність.
Наступного ранку небо прояснилося. Олена Іванівна зібрала Софійці дорожній сніданок, проводжала до зупинки.
«Приїжджай ще, якщо захочеш», — сказала вона.
Минуло кілька тижнів. Олена Іванівна вже забула про випадкову гостю, коли знову почула знайомий стук у двері.
«Можна до вас на денек?» — зніяковіло попросила Софійка. «У місті ремонт, жити ніде.»
Олена Іванівна запросила її залишитися. Софійка оседлалася в кімнатці нагорі, допомагала по господарству.
Дні пливли мирно. Олена Іванівна ділилася з сусідками: «Краща за рідну дочку. От би мені таку невістку…»
Але одного дня все змінилося. Олена Іванівна потрапила до лікарні з серцевим нападом. Софійка відвідувала її щодня.
«У тумбочці, у спальні, лежить конверт», — слабо сказала Олена Іванівна. «Там документи важливі…»
Софійка знайшла заповіт — будинок заповідався їй. Вона подзвонила сину Олени Іванівни.
Наступного дня в будинку з’явився чоловік з родиною. «Де мати?» — різко запитав він.
Побачивши заповіт, дружина сина зашипіла: «Будинок якійсь чужій? Ми що, на вулиці житимемо?»
Вони змусили Софійку відмовитися від спадщини. «Забирай речі й йди», — сказали їй.
Олена Іванівна виписалася з лікарні, але Софійки вже не було. Син з родиною оселився в її кімнатах.
«Як же так…» — шепотіла Олена Іванівна. «Прихистила, нагодувала, а вона зрадила.»
Але глибоко в серці вона знала — правда була іншою.
Справжня зрада завжди приходить від тих, кого найменш очікуєш.
