Надокучлива свекруха заходила, як до себе поки я не повернула їй тим же
Буває, ворог у домі зовсім не чужак, а свекруха з ласкавою посмішкою та контейнером сумнівних фрикаделек. Мене звуть Соломія, я заміжня вже два роки, і, як кажуть, у нас із чоловіком усе було чудово доки його матір не почала «гріти наш домашній затишок» трохи занадто часто. І з такою наполегливістю, що навіть поштовий листоноша бував у нас рідше.
Я розбирала продукти в кухонній шафці, коли раптом дзвінок у двері. Відчиняю. Звісно, хто ж ще? Наталя Петрівна, моя свекруха.
Соломіє, вітаю! Я приготувала фрикадельки! З путасу! Свіженькі! радісно простягає пластиковий контейнер.
Я зітхаю. Ми з чоловіком ненавидимо рибу з дитинства. Мене нею годували, немов каченям, а він, син рибалки, зїв її стільки, що мало не виростив зябра. Ми говорили про це. Не раз. Але свекруха робила вигляд, ніби нічого не відбувається.
Натале Петрівно, ми не їмо рибу Ви ж знаєте.
Та це ж не викидати! Залиште, може, комусь віддасте! виправдовувалась вона.
Але справа була не лише в цих бісівних фрикадельках. Вона приходила все частіше. Без попередження. Без стуку. Заходила, як до себе, і починала «інспектувати»:
Ой, а що це за сир? Ніколи такого не куштувала, візьму шматочок. І ковбаски трохи, купите собі ще. До речі, я вам рибки принесла треба ж ділитися!
З кожним візитом її апетити зростали. Одного разу вона зявилася з подругою. Без дзвінка. Без запитань.
Ми біля аптеки були вирішили зайти погрітися. Чаю нам налиєш?
Поки я стояла, мов укопана, вона вже весело рилась у нашому холодильнику, дістаючи варення, сир, печиво, а її подруга влаштовувалася за столом, ніби вдома.
Я почувалася в своїй оселі, як на чужині. Чоловік лише розводив руками «це ж мама, вона добра». Добра? Я бачила, як вона сховала наш ананас під пальто. Це вже не була допомога чи турбота це була нахабна окупація.
Тож я придумала план. Лагідний, але точний. Наступного дня ми з подругою Олесею купили найгостріші суші в районі й, не попередивши, завітали до Наталі Петрівни.
Вітаю! Ми поруч проходили, вирішили зайти! Принесли вам суші спробуйте! посміхаюся, втискаючи їй у руки коробку.
Свекруха зблідла. Вона ненавидить суші. Колись їх спробувала й тепер називає «сирими щурами на рисі».
Сідайте, а я подивлюсь, що в вас смачного є, кажу, йдучи до її холодильника.
Дістаю кускус, пємонтський салат, торт усе опиняється на столі. Олеся вже регоче.
Ой, Натале Петрівно, ви ж не проти? Ми ж вам суші принесли нормально ж обмінюватися, так? додаю зі штучною невинністю.
Наталя Петрівна завмерла. Без слів. Вона зрозуміла. Зрозуміла, як це коли хтось без запрошення лізе в твій дім.
Я пішла, подякувавши за «теплий прийом» і пообіцявши скоро зайти знову.
Відтоді все змінилося. Тепер вона телефонує перед візитом, буває рідко й ненавязливо. Навіть приносить те, що ми справді любимо. Жодної риби. Іноді немає сенсу сваритися. Досить просто показати людині її ж відображення.
