Та не потрібні мені ваші гроші! з болем сказала Ганна і кинула зімяті купюри на підлогу.
А взагалі це ваші гроші, спокійно відповіла господиня квартири. І я не винна в тому, що сталося. Прошу, не влаштовуйте сварку, бо сусідів розбудите.
Ганна злісно глянула на жінку у дверях, розвернулася і швидко пішла до сходів.
Вийшовши з підїзду, вона раптово відчула слабкість у ногах, ледве дійшла до лавки, сіла, закрила обличчя руками й заплакала майже беззвучно, сварячи себе: «Якби ж я знала, чим усе закінчиться, нізащо б не поїхала на те весілля!»
*****
Ганнусю, я виходжу заміж! захоплено повідомила телефоном подруга Олеся. Весілля вже за місяць, а потім ще й вінчання. Приїдеш?
Вітаю, Олесю, дуже тішуся за тебе! Але Ганна тяжко зітхнула.
Кажи вже.
Вибач, мабуть, не зможу приїхати. Справді хотіла б, але
Як це не зможеш?! Олеся була щиро здивована. Та ми ж разом зі школи! А ти і на моє весілля не приїдеш? Це ж образа!
Я зовсім не хотіла тебе образити. Просто весілля й вінчання це не день і не два.
Ну, так Три дні. Думаю, з роботи тебе відпустять без проблем.
Справа не в роботі. В мене ж кіт, Івасик. А залишити його ні з ким. Взяти з собою теж сама розумієш…
Ой, та придумали проблему! Попроси когось наглядати, або здай у готель для тварин все вирішується! Якщо що, я допоможу!
Не знаю, Олесю
У тебе ще цілий місяць, подруго, прошу не підведи мене. Я хочу, щоб ти була поруч у найважливіший день.
Після розмови Ганна задумалася. Розстроювати найкращу подругу не хотіла, але й залишити Івасика самого було неможливо.
Івасик, рудий котяра, був дуже привязаний до Ганни, і самотність навіть на кілька днів стала б для нього каторгою.
Думала кожного дня. Зрештою вирішила: поїде на весілля, а Івасика довірить гарній жінці.
Ганна знайшла оголошення пані Євгенії Петрівни, яка вже багато років займалася перетримкою котів та собак у Львові. Відгуки у мережі були хороші, а особливо Ганну переконало те, що Євгенія раніше працювала у ветклініці.
Вона домовилася про зустріч. Квартира господині була простора, і найбільша кімната відведена саме для чотирилапих. Ганна оцінила умови та відчула довіру до доброї жінки. Вирішила, що Івасику з іншими котами навіть не буде коли сумувати.
Івасику, любий, мене трохи не буде. Потерпи три дні, добре?
Котик потерся об її ноги, а погляд просив взяти на руки. Але вже час було йти.
Все буде добре, не хвилюйтеся, запевнила господиня.
Дякую! Ось ваші гроші, простягнула Ганна тисячу гривень. Якщо щось трапиться одразу дзвоніть.
Обовязково.
*****
Три дні пролетіли швидко.
Олеся світилася від щастя, а Ганна тішилася за подругу та її нову сімю. Про Івасика не забувала ні на мить щодня телефонувала Євгенії Петрівні:
Доброго дня. Як там мій Івасик? Чи не бешкетує?
Все добре, відказувала жінка. Їсть із апетитом, до лотка ходить. Коли вже забираєте?
За три дні, як і домовились.
Добре, просто завжди уточнюю такі речі, бо буває, люди затримуються
Я теж дуже сумую за Івасиком. Тільки три дні і одразу заберу.
Повернувшись до Львова, Ганна ще з таксі зателефонувала господині.
Так, чекаю, зітхнула у слухавку Євгенія Петрівна.
Їхала Ганна, а в голові тривожно дзвонили ці слова зітхання, в якому чулося щось погане.
«Та що я собі надумую? Адже все добре з Івасиком» але сердечний неспокій тільки зростав.
Ваш кіт утік ошелешила її при зустрічі господиня.
Що?! Як це?!
Почалася ремонт у сусідів гуркіт, коти злякались. Я вирішила піти попросити трохи тихіше, відкрила двері і ваш Івасик вискочив у підїзд. Я не встигла нічого зробити
Чому не зателефонували?! Чому обманювали?!
Думала, що сама знайду. Знаєте, таке трапляється, коли багато котів Раніше завжди знаходила. На жаль, Івасика так і не знайшла. Дала оголошення у мережі. Можливо, ще знайдеться, не втрачайте надії
Не втрачати надії?! Ви ж обіцяли!
Гроші можете забрати.
Не потрібні мені ваші гроші! у відчаї кинула купюри.
Це ваші гроші. Я не винна І не кричіть, сусідів розбудите.
Ганна ще раз зло зиркнула і пішла до виходу. Ледве дійшла до лавки, повністю знесилена. «Навіщо я поїхала на те весілля? Чому залишила Івасика чужій людині?»
*****
Ганна пригадала день, коли вперше зустріла Івасика. Повертаючись пізно ввечері з роботи, саме перед старим будинком до її ніг кинувся маленький рудий клубочок. Не встигла отямитись, як кошеня вже висіло на її джинсах і дивилося в очі.
Взяла додому.
Новий рік вони зустріли разом, усі вихідні пішли не на себе на кошеня. Так Ганна й полюбила Івасика всім серцем.
Доню, невже не краще було б знайти хлопця, а не кота рудого з вулиці підбирати? жартувала мати.
Ну, так склалося: кіт перший зявився. Хлопцю доведеться змиритися.
На роботі колежанки сміялися з її любові до кота, але Ганна казала:
Коти самі вибирають, коли їм знаходити господарів: завжди в обіргану погоду раптово зявляються, дивляться сумними очима й забираєш додому.
З Івасиком оселя наповнилась шерстю і теплом, і радістю.
А тепер порожньо. Ніхто не зустрічає, не мурчить на колінах. Нема більше Івасика.
Точніше, він десь є, але де вона не уявляла.
Вона встала з лавки:
Так Просто так сидіти не буду. Я мушу знайти його.
*****
Алло! Ви знайшли його?! крикнула Ганна, коли їй зателефонував волонтер.
Можливо Зателефонувала жінка, каже, що підібрала рудого кота, схожого за описом на вашого. Чекає вас сьогодні, смс з адресою надішлю.
Спасибі!
Всі, хто допомагав з пошуками, були для неї тепер найціннішими людьми. Пройшло вже півтора місяці від втечі Івасика.
Вона лишилась без сну, вдень працювала, а ночами шукала його на форумах про бездомних тварин. Фотографії з телефона були зі щенячого віку, а дорослий Івасик змінився марно шукати.
Підїхавши до потрібної адреси у Львові, Ганна з тривогою натиснула код на домофоні.
Хто там?
Це Ганна. Щодо рудого кота Волонтер передав ваш контакт.
Заходьте.
Але оглянула кота чужий. Також рудий, гарний, але не її Івасик.
Тоді лишу цього собі, пригорнула жінка котика. Бажаю вам не втрачати надії, знайдете свого обовязково.
Вперше заздрісно подивилася на когось і одразу пішла. Краще не псувати хорошій людині настрій чужим горем.
Кілька місяців усе повторювалося: чужі квартири, чужі руді коти. Кожна надія марна.
Доню, розумію твій біль, казала мама. Але, може, візьмеш іншого руденького? Тут у сусідки як раз кошенята, навіть рудий є. Або в місті
Дякую, мамо Але іншого не хочу.
Минуло пів року. Ні слова про Івасика. Єдине, чого Ганна благала у Бога: хай він живий, навіть не з нею, хай серед інших таких же бездомних, але живий
*****
Жити було важко. Відчувала провину й огиду до себе: заради весілля лишила свою рідну душу чужим людям.
Найгірше невідомість.
На вихідних йшла геть із квартири, що нагадувала про Івасика. Блукала львівськими дворами, роздивлялася підвали та смітники.
Вже не вірила, що знайде його, але все одно продовжувала.
Одного дня опинилась на околиці Львова біля притулку для тварин. «А може, справді, як казала мама, спробувати взяти іншого кота?» подумала Ганна, та тут же прогнала цю думку: «А якщо Івасик знайдеться? Подумає, що я його зрадила?»
З воріт притулку вийшла працівниця:
Добрий день! Ви, може, за твариною? Можу показати котиків просто подивитесь.
Не хотіла дивитися на котів, але відмовити не змогла.
Ось це Сава, а там Левко. Красиві, правда?
Красиві.
Незрозуміло чому, але саме тут, серед тварин, стало легше.
А в тому крайньому вольєрі хто?
Там у нас живе кіт-відлюдник. Ми так його звемо нікого не підпускає. Ледве годуємо, не кажучи про те, щоб передати комусь Він у нас вже пів року після великої пригоди. Важко його приручити.
У грудях щось стислося.
Можна його побачити?
Будь ласка.
У вольєрі великий рудий кіт відвернувся, ігноруючи всіх.
Ось наш відлюдник. Завжди ховається, як хтось заходить.
Ганна не чула працівницю, не зводила очей з кота Щось знайоме згадалося.
Івасику? прошепотіла несміливо. Івасику, це я
Кіт повільно обернувся поглянув з подивом, а тоді відвернувся знову.
«Ні, здалося»
Івасику! вже впевненіше вигукнула Ганна. Господи, це справді ти! Іди сюди, мій хороший! Ти мене впізнаєш?
Кіт засумнівався відчув знайомий голос, погляд, запах
«Може, вона справді повернулась? Навіщо приходила, якщо кинула? А інтуїція каже біжи!»
І він побіг. Прямо до рук Ганни.
Працівниця ледь встигла відкрити двері, як вони вже були разом. І всі навколо дивилися на цю сцену: і люди, і тварини, й навіть небо та сонце. Бо хочеться посміхатися у такі миті.
Ганна й Івасик поверталися додому, а Ганна обіцяла собі допомагати притулку до кінця життя, адже завдяки їм її кіт вижив.
*****
Дорогою додому Івасик мурчав на всю квартиру, періодично розповідав «няв» про свої пригоди: «Я так тебе шукав тоді, господине! Перелякався, загубився, потрапив під машину. Як же щасливий я, що ти прийшла за мною. Ти ж мене вже не покинеш, правда?»
Ні, Івасику. Ніколи.
*
Пережите навчило мене цінувати кожну мить із тими, кого любиш, і ніколи не жертвувати близькими через обставини, якими б важливими вони не здавалися на перший погляд. Надія живе, доки не здаєшся сам.
