Щоденниковий запис
Сьогодні я бачив прибиральницю, що сиділа в кутку зі сльозами на щоках. Її звали Софія, і вона намагалася приховати свій біль.
«Вибачте, чи можу я допомогти? Щось трапилося?» обережно запитав я.
Вона здригнулася, швидко витерла очі й відповіла: «Усе гаразд, дякую».
Але я відчував щось не так. Пізніше я запитав Олену Іванівну, яка працювала в нас уже багато років. Вона розповіла, що дівчину знущаються через її скромність. «Вона вродлива, але не має модного одягу, тому її дражнять «селянкою» та «біднотою». Це мені здалося диким адже наш колектив вважається освіченим.
Ще гірше те, що в Софії хвора мати. Ліки дорогі, а пенсії не вистачає. Дівчина працює на трьох роботах, але все одно ледве зводить кінці з кінцями.
Я вирішив допомогти. Взяв усі гроші, що були в гаманці, і хотів непомітно покласти їх у її сумку. Але коли відкрив її гаманець, побачив там золотий хрестик.
Моє серце завмерло.
Цей хрестик колись належав моєму батькові.
Тринадцять років тому ми з татом везели маму до лікарні. Вона була при смерті. На повороті ми спричинили аварію інша машина злетіла з дороги. В тій машині була жінка з дочкою. Жінка була поранена, схопила тата за хрестик і прошепотіла: «Поможіть моїй доньці»
Але ми не зупинилися.
Мама померла в машині.
А тепер ця дівчина, Софія, працює в мене прибиральницею.
Я розказав батькові. Спочатку він не хотів чути, але пізніше сам знайшов її матір і влаштував їй лікування в найкращій клініці.
Коли я зізнався Софії, вона дивно посміхнулася.
«Моя мама тоді щойно навчилася їздити. Вона розгубилася і не впоралася з кермом. Якби не ви, хтось інший міг би її налякати».
Ці слова зняли камінь із моєї душі.
Сьогодні, півроку потому, ми з Софією подаємо заяву до ЗАГСу. Її мати, після реабілітації, знову може ходити.
А ті, хто знущався над нею, тепер не сміють підняти на нас очі.
Життя іноді повертає нас до минулого, щоб ми могли виправити помилки.
