— На6ридли ці пенсіонери! весь час на лавочках лише сидять та обговорюють все і всіх! А ми маємо працювати, щоб цих нероб утримувати!

Ця ситуація сталась, коли я зібрався поїхати в торговий центр, щоб купити доньці подарунок на день народження. Але історія подарунку та моєї доньки стосуватись не буде.

Я вийшов з під’їзду та проходив попри бабусь-сусідок, які сиділи на лавочці та говорили про своє. Тут вони почали розпитувати мене як я, як дружина та донька. Я відповідав на їх питання, паралельно задаючи зустрічні про їх старече життя. Мене такі питання не дратували, та й жіночками вони були приємними.

В цей час, поки я розмовляв з старенькими з нашого під’їзду вийшов хлопець років двадцяти п’яти-тридцяти. Він невдоволено, навіть якось роздратовано глянув на бабусь та сказав:

-Як же ж набридли ці пенсіонери, весь час на лавочках лише сидять та обговорюють все і всіх. І більше нічого! А ми маємо працювати, щоб цих нероб утримувати! – фиркнув він.

І в мене і в жіночок очі стали по п’ять копійок від таких слів. Ми дивились на нього в мертвій тиші, яку порушував лише шум міста. Але все таки першою з нас прийшла до тями Оксана Павлівна:

-А куди ж нам діватись тоді то, а? Ми ж раніше так само були молодими, так само працювали і утримували своїх батьків. І тепер наші діти утримують нас працюючи. А колись і ви, молодий чоловіче, колись станете стареньким пенсіонером і вже ваші іти почнуть вас забезпечувати. Хіба не правду я кажу?

 

-З молодості потрібно було відкладати на старість! Ви маєте покладатись лише на себе і самі себе забезпечувати! – злився хлопець.

-Слухай, а ти сам то відкладаєш? – поцікавився я.

-Відкладаю, бо працюю! І пенсіонери також мають працювати, а не нахлібниками жити! – не зупинявся він.

-Ну чекай, мені допустимо сімдесят три роки. І куди мені йти на роботу? Кому я потрібна як робітник? – запитала Ярина Олексіївна, подруга Оксани Павлівни.

-Хто хоче – той знайде, головне гарно постаратись! Треба працювати, а не на шиї в інших висіти! А ви, пенсіонери, лише сидите та пліткуєте про все і всіх.

-І давно ти в Києві давно проживаєш? – запитав я у молодого чоловіка.

-Та вже три роки, а чому вас це цікавить? – здивувався він.

-У тебе є мама? Вона скоріш за все пенсіонерка, або їй не далеко до пенсії. Ну тоді давай, телефонуй їй та кажи надсилати свою пенсію тобі, а сама нехай шукає роботу. Ти ж не повинен її утримувати, пенсіонери ж можуть і мають самі себе забезпечувати, чи не так? – сказав я.

-Ні, ви що таке говорите?! Це ж моя мати!

-Ну а інші пенсіонери хіба не чиїсь батьки? А тепер подумай про своє майбутнє. Ти коли станеш пенсіонером то мають видавати пенсію. А як видавати не будуть? Що будеш робити? Як виживати? А на роботу пенсіонерів дуже неохоче беруть…

Хлопець змовчав. І так само мовчки пішов до своєї машини, сів в неї та поїхав. Я ж поїхав до торгового центру та обдумував все, що сказав цей молодий чоловік: чому ж на його думку пенсіонери в чомусь винні? Вони ж так само колись працювали і забезпечували не тільки своїх батьків, а і своїх дітей, які в майбутньому забезпечуватимуть їх.  Не розумію я його.

Оцініть статтю
Джерело
— На6ридли ці пенсіонери! весь час на лавочках лише сидять та обговорюють все і всіх! А ми маємо працювати, щоб цих нероб утримувати!