Жаль, що не мій
Дівчата, заходьте в суботу до мене, весело запросила Дарина своїх колег Олену й Марію. Хоч поспілкуємось від душі, чайку вип’ємо.
Обидві радісно кивнули й засміялись.
Гаразд, я захоплю пляпку доброго вина, пообіцяла Олена. Вона зналася на напоях.
А я щось смачненьке приготую, додала Марія. Подруги знали, що в неї золоті руки.
Дарино, чому саме до тебе? Може, краще в кав’ярню? спитала Олена.
Ой, дівчата, у кав’ярнях ми завжди. Дома веселіше і співати можна, і танцювати, не оглядаючись на оточуючих.
Ти маєш рацію, підтримала Марія. Вдома справді вільніше.
Жінкам було трохи за сорок. Працювали разом, дружні роки. Їх також єднало одне всі були самотні. Дарина розлучилась десять років тому, Олена ніколи не виходила заміж, але мала доньку, яка вже жила окремо. Марія була спокійнішою, але чоловік покинув її з малим дітям.
З того часу вона інколи зустрічалася з чоловіками. Дарина теж мало не вийшла заміж, та коханий раптом відвізся до Німеччини без пояснень, з іншою жінкою.
Ну й хай собі котиться, як сир у маслі, зреагувала вона, хоч і засмутилася.
Олена була вродливою й жва́вою, чоловіків міняла часто, але серйозних кроків не робила. Жила сама, їздила на машині єдина з подруг за кермом.
Марія не блищала красою, але була в ній якась іскра. Хоча Дарина й Олена потиху думали, що вона «сіра мишка».
У п’ятницю, розходячись з роботи, Дарина нагадала:
Завтра в нас вечірка, не забувайте…
Та я вже готова! відгукнулась Олена, але Марія чомусь мовчала.
Дарина прибралася, навідалась до супермаркету, купила улюблені медові пряники й інше.
Олена й Марія прийшли разом, приїхавши на машині. Посідали за столом, сміялись, випивали.
Не розумію, подруго, звернулась до Марії Олена, чого ти не п’єш?
Вибачте, дівчата… Сьогодні у мене побачення з Олегом, вибачливо сказала вона.
З Олегом?! здивувались подруги.
Так. А що?
Та нічого… просто ти нічого не казала.
Сама не знала, що з цього вийде. Учора він подзвонив і запросив мене.
То навіщ ти прийшла? Могла б відмовитись, пожалила Олена.
Я йому сказала, що у нас зустріч… І ще… Дарино, вибач, я дала йому твою адресу. Він за мною заїде.
Ну і добре, хоч познайомимся з твоїм «фруктом», сміялась Дарина.
Вона їла пряники й дивувалась, як Марія крутила волосся плойкою.
Дарино, є в тебе лак для волосся?
Так, у ванній.
Подруги були певні: роман Марії й Олега довго не триватиме. Вона завжди спочатку закохувалась, а потім розчаровувалась.
Дівчата, як прическа? Хвилююсь…
Нормально, відповіли обидві.
Раптом подзвонили у двері. Дарина підбігла, сміючись:
Ну зараз і подивимося!
На порозі стояв чоловік із трьома букетами.
Привіт! привітливо сказав він.
Чоловік років п’ятдесяти, високий, з чорнявим волоссям і легенькою сивиною. Він подивився на Марію.
Готова?
Потім звернувся до Дарини й Олени, подаючи їм квіти. Вони лишилися без слів.
Олег, представився він.
Олена відсунула Дарину:
Заходьте! Може, приєднаєтеся?
Дякую, але іншим разом, відмовився він.
Дарина подумала: *»От навязлива, як муха!»*
Олег, може, соку?
Було б чудово.
Він випив половину, поставив склад. Потім обняв Марію.
Радий познайомитись із вами. Ну що, йдемо?
Вона кивнула, і вони пішли.
Коли двері зачинилися, подруги мовчки переглянулись.
Не може бути, щоб такий гарний чоловік закохався в нашу Марію, сказала Олена.
Він справді особливий, зітхнула Дарина. Де вона його знайшла?
Та нічого в нього там немає. Потім кине, побачиш.
З того дня Марія приходила на роботу щасливою, зі сяючими очима.
Олег знову підвіз? питала Олена.
Так, йому по дорозі.
Вона розповідала, як вони гуляли, відвідували кафе чи виставки.
Так минули місяці, а Марія й Олег не розлучалися.
Якось Дарина їхала з роботи й під автобусом побачила Олега. Він зустрів її поглядом, усміхнувся.
Добрий вечір! З роботи?
Так… Дякую. А ви?
Я теж з офісу. Хотів із вами поговорити.
О? серце Дарини закалатало.
Якщо не спішите зайдімо до ювелірного.
Під склом блищали прикраси. Олег підійшов до кілОлег показав на перстень з малим діамантом і звернувся до Дарини: «Як думаєте, підійде Марії?», а вона, усміхнувшись крізь сльози, тихо відповіла: «Так, вона варта саме такого щастя».
