На заході літа: нове життя
У невеликому містечку, зануреному в зелені Карпатських передгір’їв, жила Марія, чиє життя довгі роки було пов’язане з місцевою друкарнею. Вона знала кожен закуток своєї справи, любила її всією душею, але до п’ятдесяти років втома, ніби важкий камінь, впала їй на плечі.
З чоловіком, Іваном, вони виростили двох доньок. Обе вже мали свої родини й виїхали у великі міста, залишивши Марію сумувати за їхнім дзвінким сміхом і рідкими зустрічами з онуками. Вона дзвонила їм майже щовечора, жадно ловлячи новини, але останніми роками її власні розповіди ставали все похмурішими. Втома стискала серце, а радість ніби тікала, як пісок крізь пальці.
Іван вийшов на пенсію раніше за Марію — він був старший на десять років. Це був його другий шлюб, і спочатку їхнє життя теглося рівно. Та останніми роками Іван все частіше тягнувся до пляшки, що виводило Марію з себе. У такі моменти він ставав чужим: ні поговорити, ні глянути на нього без болю вона не могла. Іван же серчав у відповідь, відмахувався від її закликів до здорового життя.
Єдиною втіхою для Марії були сусідки — Ганна і Наталка. Обидві, на кілька років старші, вже п’ять років як насолоджувалися пенсією. Ганна овдовіла, Наталка давно розлучилась, а їхні діти жили своїм життям у далеких містах. Але ці жінки, незважаючи на вік, палали пристрастю до подорожей.
— Як ви встигаєте стільки їздити? — дивувалася Марійка, дивлячись на їх сяючі обличчя.
— Живемо скромно, Марійко, — відповідала Ганна. — Завжди так жили. Їдемо у плацкарті, не розкошуємо. Знімаємо недорогі кімнати, подорожуємо весною чи восени, коли ціни нижчі. Удвох — дешевше. Готуємо самі: салатик, рибку підсмажимо — і ситі.
— І справді, — підхоплювала Наталка. — На свята та дні народження діти й друзі знають, що нам дарувати. Не торти чи квіти, а гроші на подорожі! Ми все просчитываємо: маршрути, екскурсії, витрати.
— Як же це добре! — зітхала Марія, але в її голосі пробивалася туга. — А я з хати нікуди. Іван, як грізна хмара, сидить на дивані, чекає мене з роботи. Годувати його треба, вислуховувати, а я після зміни ледве жива.
— Візьми відпустку, умови його, — пропонували подруги. — Поїдемо з нами до Закарпаття! Там гори, повітря цілюще. А може, і його візьмемо?
— Та що ви! — відмахнулася Марія. — Іван нікуди не поїде. Друзів у нього нема, бажання рухатися — теж. Як на пенсію вийшов, так на дивані й осів. Їсть, спить, телевізор дивиться.
— А ти спитай, — наполягали сусідки. — Не вирішуй за нього.
Але Марії не довелося заводити цю розмову. Її світ розвалився, коли в матері стався інфаркт. Усі думки були лише про неї. Батьки жили в тому ж містечку, і тато, незважаючи на свої вісімдесят, був поряд із мамою. Але Марія кожного дня мчала до лікарні, радіючи кожному покращенню в її стані.
Іван же, замість підтримки, серчав. Його дратувало, що дружина пізно повертається, а коли Марія оголосила, що поживе у матері після виписки, він і зовсім вибухнув:
— Там тато, нехай він і доглядає! Навіщо тобі туди? Подумай про себе!
— А ти підведешся з дивану, якщо я захворію? — не витримала Марія. — Зможеш за мною доглядати?
Іван замовчав, і ця мовчазність різала глибше за слова.
Місяць Марія жила у батьків, приїжджаючи додому лише на вихідні. Знаючи, що вона перевірить, Іван намагався не пити. Марія ж, повертаючись, наводила лад, готувала їжу на кілька днів.
— Їж, розігрівай, не сиди на сухом’ятці, — просила вона, але Іван лише відмахувався, сердячись, що дружина «кинула» його заради батьків.
Мамі стало краще, вона почала ходити, їздити до лікаря. Марія повернулася додому, але радість була недовгою. Через три місяці мати померла від повторного інфаркту.
— От і полегшала тобі мати життя, — холодно кинув Іван. — Тепер заживемо нормально.
Ці слова, як ніж, полоснули по серцю. Марія розридалася, сидячи на дивані.
— Нормально? — голос її тремтів. — Я все життя працювала для родини! Піднімала дон— Нормально? — голос її тремтів. — Я все життя працювала для родини! Піднімала доньок, працювала на двох роботах, шила по ночах, аби їх вивчити, а тепер мрію про пенсію, щоб хоч трішки пожити для себе, подорожувати, як мої подруги.
