На відпочинок у село ми прихопили з собою з міста кота Якова. У селі в кота Якова живе його рідний брат Котигорошко. У Котигорошка очі завжди наче на викоті звідти й прізвисько. У нас у селі з цим не церемоняться: як бачиш так і називай.
Спочатку коту Якову довелося несолодко. Хоч Яків і не з найбільших у світі котів, Котигорошко влаштував йому сувору «прописку», ганяючи від миски і шипів при цьому, як дядько на сімейних зборах після третього келиха самогону.
У якийсь момент Котигорошко зробив типову помилку сільського розбишаки повірив у свою невразливість та відкрито напав на Якова. Яків лише ліниво відмахувався лапою, мов фатальний панок: «Залиште, пане!», а потім ненавмисно провів класичний гопачок «хук справа», після чого Котигорошка довелося вишкрібати з помийного відра.
Так, абсолютно випадково та незграбно, як усе в його житті, Яків очолив місцевий харчовий ланцюг.
У селі до котів відносяться суто практично: якби не була зима, Якова вже б давно задіяли на ловлю мишей на городі. Годування тут це мистецтво імпровізації. Яків довго не міг до цього звикнути, бо у місті він їв з порцеляни рівно о сьомій, а до столу його запрошував майже камердинер.
Від сільського стресу інстинкти у Якова включилися миттєво. Частенько ловив я його серед ночі, як він з мармуровою серйозністю занурює свою морду в каструлю на плиті. Котигорошко за цей час пильнує біля табуретки, шипить на весь двір, попереджаючи брата про мою появу. Яків втомлено озирається, мовляв, «та не переймайся, цей свій: ти б бачив, як він сам поночі нишпорить у холодильнику».
Одного разу вирішили ми, що Яків ось-ось готовий до сільського життя, винесли його у двір і посадили прямісінько в сніг. Коли Яків повернувся до нас, його морда була повністю біла від снігу, а в очах смуток марно прожитого часу, як у нашого президента під час засідання спостережної ради. Після цього Якова на вулицю більше не випускали.
Якось увечері до Лесі [доньки] прийшли її місцеві друзі. Затишно вмостились у вітальні, а я почав читати дітям уголос Гоголя «Майську ніч», бо що ще робити довгими селянськими вечорами? На моменті, де мачуха перетворилася на чорну кішку й цокає кігтями по підлозі, двері гостинної зі скрипом розчинились, і до кімнати важливо вшмагонув котяча постать Котигорошка.
На наше лихо, Яків навчив свого брата коронному трюку відкривати будь-які двері лапою.
Вітальня у нас тісненька, але якось діти зуміли по ній розбігтись. Одного хлопця ми потім витягали з кватирки: впасти надвір йому не давала лише бабуся, яка і годувала його на славу.
Ах так, зараз саме час сказати, що Котигорошко абсолютно чорний, наче піч у старої бабці.
От такої: не часто класика Гоголя викликає у сучасних дітей такий шквал емоцій і сміх, і трохи переляку, і, звісно, бажання ще скинути дві гривні у каструльку для котів.