– Жінко, заберіть свій рушник із шезлонга, якщо збираєтеся йти, у нас не прийнято займати місця зранку, – повна дама в квітчастому парео перегородила Наталії дорогу до виходу з пляжу.
– Люди приходять, лягти ніде, а у вас три години одні капці лежать.
Наталія мовчки витягла з-під матраца вицвілу тканину і скрутила в тугий рулон. Крізь пальці просипався дрібний пісок, залишаючи на шкірі сірі пилові розводи. Набережна невеликого курортного селища, затиснутого між скелями та водою, кипіла полуденною метушнею.
Гучномовець на рятувальній вишці хрипів, закликаючи на вечірню морську прогулянку, а біля питного фонтанчика вишикувалася черга з крикливих дітей та втомлених матерів.
Наталія йшла до гостьового будинку вузькою асфальтованою доріжкою, повз незліченні намети з надувними колами та черепашками. У кишені шортів задзвонив телефон – хазяйка житла, Любов Петрівна, нагадувала, що треба забрати з пральні чисту постільну білизну.
Ця відпустка, куплена на зекономлені за півтора року гроші, мала стати часом тиші, але поки що приносила лише метушню та втому від чужих людей.
Купила путівку до моря, а зустріла старий сором. Біля воріт пансіонату, під розлогою старою акацією, стояв чоловік у світлих лляних штанях та вільній сорочці. Він курив, струшуючи попіл у кущі гортензії, і роздивлявся перехожих. Волосся на скронях прикрасила сивина, на лобі проступили глибокі зморшки, але ці правильні риси, манеру тримати підборіддя та звичку крутити срібну каблучку
Наталія впізнала одразу. Вісімнадцять років тому цей чоловік залишив на кухонному столику записку на звороті квитанції за світло і просто зник із міста за дві доби до їхнього весілля.
У маленькій кімнаті на другому поверсі, яку Наталія винаймала на два тижні, пахло сухими травами та дешевими пластиковими меблями. Старий вентилятор на низькій тумбочці гудів, ганяючи по приміщенню гаряче повітря. Речі лежали на своїх місцях: складений сарафан на спинці стільця, ряд кремів на дзеркалі, розкритий детектив на ліжку. Ця передбачуваність побуту завжди давала відчуття контролю над життям, яке колись довелося збирати заново, мов розбиту супницю.
Увечері, коли спека поступилася місцем прохолодному морському бризу, в загальні дерев’яні двері веранди тихо постукали. Наталія, що наливала в склянку воду, завмерла. Опустила руку на стіл.
– Наталю, це я, відчиняй, – пролунав з-за дверей знайомий баритон, що став трохи більш хрипким і низьким. – Я в хазяйки дізнався, в якому номері ти живеш. Презент їй невеличкий зробив, вона й підказала.
Вона підійшла, відсунула кволу защіпку. Вадим стояв на порозі, тримаючи в руках плетений кошик із достиглою полуницею та пляшкою вина. Сусідка з суміжної кімнати, молода фарбована блондинка, виходила курити на загальну терасу й сповільнила крок, оглядаючи гостя.
– Ну, здравствуй, – Вадим переступив поріг, поставив кошик на край столу й опустився на пластиковий стілець. – Скільки років минуло. А ти майже не змінилася, тільки погляд став суворим, не підступишся.
– Навіщо ти прийшов? – вона відступила до вікна, притиснувшись спиною до підвіконня. Погляд ковзнув по його обличчю, відзначаючи дрібні прикмети віку: легку повноту, що з’явилася в плечах, лисину на маківці, мішки під очима.
– Поговорити треба, Наталю. Стільки часу минуло, дурні були, горді, – він подався вперед, поклавши долоні на коліна. – Я всі ці роки пам’ятав. Шукав тебе, чесне слово. Та тільки спільні знайомі казали, що ти поїхала в Харків, а ти тут, на півдні відпочиваєш. Я сам у санаторії через три будинки влаштувався, випадково тебе на пляжі в натовпі помітив.
– Шукав? – вона усміхнулася, обличчя лишалося спокійним. – Вісімнадцять років шукав, Вадиме? У сусідній області? Чи за три години їзди автобусом?
– Проблеми тоді були, розумієш? – він зітхнув, розводячи руками. – Бізнес тільки починався, борги, справи з серйозними людьми. Мене притиснули сильно, Наталю. Хотіли фірму забрати, погрожували. Куди мені було тебе за собою тягнути? Я заради тебе пішов, щоб не підставляти під удар. Молодий був, дурний, думав, так краще буде. Врятувати тебе хотів від цього жаху.
З відчиненого вікна долинув гучний дитячий плач – на майданчику хтось упав із самоката. На кухні першого поверху загриміли каструлями, почувся стук ножа об обробну дошку – хазяйка готувала вечерю. Звичайне метушливе життя курортного будинку текло своєю чергою, перетворюючи слова чоловіка на порожній шум.
Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі фіранки, малюючи на лінолеумі довгі жовті смуги. Наталія сиділа на спільній кухні, чекаючи, поки закипить емальований чайник. Сусідки по поверху, дві літні жінки зі Львова, шепотілися біля раковини, відмиваючи пластиковий контейнер.
– Чуєш, Наталю, а кавалер твій учора в Любки розпитував, надовго ти приїхала, та чи одна, – та, що молодша, з яскравим педикюром, повернулася до неї. – Серйозний чоловік, видно одразу. Машина біля воріт стоїть – дорога, чорна. Весь із себе ввічливий, Любці коробку цукерок приніс. Ти дивись, не прогав удачу, у нашому віці такі чоловіки на дорозі не валяються.
– Не валяються, – тихо повторила Наталія, дивлячись на киплячу воду.
Вадим перехопив її ближче до полудня біля пірса, коли пішов дрібний дощ, що миттю розігнав людей під навіси та в кафе. Він виріс поруч, тримаючи над нею велику чорну парасольку, і взяв за лікоть. Від нього пахло тютюном та одеколоном.
– Поїхали сьогодні повечеряємо в нормальному місці, Наталю? Тут за п’ять кілометрів є ресторан чудовий, просто на скелі. Посидимо, згадаємо молодість. Я зараз людина вільна, з дружиною три роки як розійшлися, дітей нема. Все є: фірма в Одесі, будинок за містом, квартира велика. От тільки душі в усьому цьому нема. Тебе мені не вистачає, тієї нашої щирості.
Наталія зупинилася, вивільняючи руку. Розвернулася до нього. Вона уважно дивилася в його очі, намагалася відшукати там хоча б тінь того дев’ятнадцятирічного хлопця, якого колись любила, заради якого була готова кинути навчання та поїхати. Але перед нею стояв чужий, надто самовпевнений сорокарічний чоловік, який намагався купити її прихильність за вечерю в ресторанах.
– У мене інші плани на вечір, Вадиме.
– Та кинь ти, які тут можуть бути плани в цій глушині? – він скривився, махнувши рукою в бік сірих п’ятиповерхівок селища. – Скільки ти за цю путівку віддала? Копійки. Я тобі за один день більше дам, тільки переїжджай до мене в санаторій, там люкс вільний є. Не твій це рівень – у приватному секторі штовхатися, на спільній кухні каструлями гриміти. Ти в мене як королева житимеш. Ну що ти мовчиш? Невже зовсім нічого не лишилося від колишньої?
Повз них пройшла місцева торговка рибою, несучи важку сумку-холодильник. Вона кинула на Наталію швидкий погляд, у якому читалася звичайна цікавість: треба ж, яка цаца, від такого чоловіка носа крутить.
З дороги долинув різкий скрип гальм – водій автобуса ледь не зачепив собаку. На секунду запала тиша, порушувана лише краплями дощу, що стукали по натягнутій тканині парасольки.
– Знаєш, Вадиме, – Наталія зробила крок назад, виходячи під дрібні краплі. – Моя мама після твоєї втечі два місяці в лікарні лежала. З тиском. А в мене плаття весільне в шафі три роки висіло, я його навіть викинути не могла, дивитися на нього гидко було. Думала, нещастя з тобою сталося, шукала через знайомих. А ти мене рятував. Від боргів. У тихому Чернігові, де тебе кожен собака знав.
– Ну навіщо ти старе ворушиш? – Вадим відвів погляд, крутячи на пальці каблучку. – Хто з нас у дев’ятнадцять років дурниць не робив? Були справи, я крутився як міг, вижити хотів. Зате зараз можу все виправити. Будь-яке твоє бажання виконаю, розумієш? Хочеш – просто завтра в місто поїдемо, в ювелірний зайдемо?
Дощ надвечір посилився, перетворюючись на зливу з грозою. Вода хльостала по шибках гостьового будинку, заливаючи вузьке подвір’я та перетворюючи глинисті стежки на потоки багнюки. Відпочивальники сиділи по номерах, з вікон долинали звуки працюючих телевізорів та стукіт доміно.
Наталія сиділа на ліжку, підібгавши ноги. Усередині було спокійно, мов стара рана нарешті загоїлася. Не було ні злості, ні бажання висловити образи, ні старого болю, який заважав заводити нові стосунки. Залишилося лише легке здивування від того, як сильно цей чоловік запізнився зі своїми обіцянками гарного життя.
Ближче до десятої вечора телефон задзвонив знову. На екрані висвітився незнайомий номер, але Наталія знала, хто це.
– Ти подумай добре, Наталю, – Вадим говорив голосно, перекрикуючи шум дощу. – Я тут до кінця тижня буду. Номер триста два, головний корпус. Приходь, посидимо без цієї всієї дорожньої грязюки. Досить характер показувати, ми ж рідні люди. Скільки років втратили через дурниці, навіщо зараз час тратити на образи?
– На добраніч, Вадиме, – промовила вона рівним голосом і натиснула червону кнопку відбою.
Вона встала, підійшла до вікна й щільно засмикнула штори, відсікаючи кімнату від бурхливої зовнішньої негоди. Життя давно йшло іншою колією, і в цій новій колії для Вадима просто не було вільного місця.
У п’ятницю погода знову повернула на лад. Небо очистилося, стало блакитним, сонце пекло з самого ранку, змушуючи асфальт видихати важкий запах. Набережна знову заповнилася людьми в яскравих шортах і з надувними матрацами.
Вадим більше не з’являвся біля воріт пансіонату. Любов Петрівна вранці мимохідь зауважила, що бачила, як чорна машина поїхала в бік траси – видно, виписався гість раніше терміну.
– Так і поїхав твій комерсант, Наталко, – хазяйка будинку витрушувала на мотузці килимок із передпокою. – А ти дурна, дівко, вже вибач стару. Такий чоловік видний, при грошах. Могла б зараз в Одесі жити, а не в своїй конторі за копійки сидіти. І чого тобі не вистачало? Ну втік хлопець у молодості, злякався відповідальності. Зараз он як провину хотів загладити.
Наталія нічого не відповіла, лише усміхнулася. Вона взяла рушник, сумку з книжкою й пішла в бік моря, намагаючись триматися тінистого боку вулиці.
Увечері, коли сонце почало сідати за обрій, фарбуючи воду в рожевий колір, вона сиділа на краю пірса, подалі від галасливих кафе та дитячих майданчиків. Пахло солоною водою, йодом та водоростями, викинутими на берег після шторму. Наталія дістала з пакета куплену на ринку інжиру, акуратно розламала плід навпіл.
Внизу, біля самої води, літній чоловік у випраному капелюсі терпляче насаджував на гачок черв’яка, а його онук років семи стежив за поплавцем. Звичайне просте життя текло своєю чергою.
Наталія зробила ковток охолодженої мінералки й подивилася на згасаючий захід. Попереду лишався ще цілий тиждень відпустки.
