На старості літ я, як і багато таких ж самих людей, почала жалкувати про прожите життя. Я все своє життя прожила ради інших. Спершу ради чоловіка, потім ради дітей, потім ради онуків.
Одразу після школи я вийшла за коханого. Не довго жили для себе, через півтора роки народився первісток. А потім ще через два роки народилась молодша донька. І весь цей час я не виділяла часу на себе. Весь час турбувалась про інших але не про себе.
І в кінці-кінців я вирішила не жалкувати про це до самого свого відходу в інший світ та зламати всі усталені стереотипи. Тому розповім вам трішки більше, щоб ви зрозуміли мій вчинок.
Зараз діти взагалі не хочуть бачити мене поруч з собою. Гарненько влаштувались так в моїй квартирі, ніби це вже їхнє. Деколи здається що вони мене вже й похоронили передчасно. Їх не цікавить ні моя думка, ні моє здоров’я (хоча проблем з ним немає) та взагалі не цікаво чи я є чи мене немає.
Я вирішила відсудити в дітей квартиру, свою власну. І мене в цьому підтримав мій чоловік. Але от інші родичі почали дуже бурно та активно мене обговорювати та засуджувати. Мовляв як так можна, відсудити у власних дітей квартиру? Але діти, в яких я вклала все: час, гроші, сили – відносяться до мене лише як до ресурсу, який виховав та виростив їх та має віддати своє житло.
Проте я теж жива людина і я також хочу пожити власне життя для себе, а не для когось. Моє життя так само важливе як і життя моїх дітей, внуків та правнуків. Подруги мене підтримали та зрозуміли, так як прожили таке ж життя. Проте ні одна з них не може наважитись на такий ж вчинок як і я.
За допомогою свого коханого чоловіка я змогла відсудити в дітей квартиру. Так, вона все одно відійде дітям, але хоча би до свого кінця я хочу пожити в своє задоволення. Тому після суду невдоволені діти та онука з чоловіком з’їхали з моєї квартири і перестали зі мною спілкуватись. Як я могла виховати таких дітей? Не розумію, я певно сильно балувала їх та привчила до того, що я задля них пожертвую всім. Робила я це все від великої любові, але ніяк не очікувала від них такого повороту.
Але тепер я рада, що зробила це, бо не хочу шкодувати про те що не зроблю до самого кінця. Краще шкодувати про зроблене ніж про не зроблене.
