Сьогодні сталося щось абсолютно неймовірне. Пишу в щоденнику, щоб не розгубити відчуття.
Я працюю секретаркою в київському офісі великої компанії. Коли на нараді в кабінеті директора мені раптово стало зле, ніхто одразу не помітив. Я сиділа поруч із паном Петречком, старанно записувала кожне слово, як і щодня, і намагалася виглядати зібраною. Але повітря в переговорній було важким, спекотним, голова почала гудіти, серце пришвидшилось так, що я ледве стримувала страх. Глибокий вдих не давав полегшення навпаки, наче у грудях накопичувався тягар.
В якийсь момент перед очима все попливло. Я міцно вхопилася за край столу, ледь змогла промовити: «Вибачте», і вийшла із залу, намагаючись не втратити рівновагу. Голоси колег лунали десь далеко, але я нічого не розрізняла.
Надворі біля офісу на вулиці Липській було прохолодно. Легкий вітер зачепив обличчя, але мені не стало краще навпаки, слабкість усе зростала. Я повільно сіла на лавку у невеличкому сквері, затуляючи очі й сподіваючись, що за кілька хвилин усе минеться.
Я відчула ледь не панічне серцебиття.
Коли я розплющила очі, побачила старого дідуся, який схилився наді мною. Йому на вигляд було понад сімдесят. Сіра куртка, потерта шапка, але погляд уважний і спокійний. Він обережно тримав мене за запястя, ніби розглядав мою руку.
Що ви робите? прошепотіла я, намагаючись відсмикнутися. Не чіпайте, це ж браслет, подарунок від мого чоловіка.
Дідусь ненавязливо відповів:
Ви почуваєтеся погано через нього. Подивіться уважніше.
Я подивилася на масивний золотий браслет, який носила, не знімаючи, і вмить застигла від жаху. Золото потемніло плямами саме там, де прикладалося до шкіри. Ніби хтось провів по браслету темною фарбою.
Хто ви? ледве промовила я, відчуваючи, як у середині все стискується.
Я колишній ювелір, спокійно мовив він. Понад сорок років працював із золотом. Коли побачив, що вам погано, звернув увагу на вашу руку. Звичайний перехожий такого не помітить.
Що це означає? голос мій тримтів.
Це сліди талію, він ледве чутно сказав. Дуже підступна отрута. Її не розгледиш оком, її наносять зовсім тонким шаром. Талій вбирається через шкіру та повільно отруює. Але золото реагує на нього темніє невидимими плямами.
Я раптом відчула, що все сходиться.
Ви хочете сказати…
Дідусь мовчки кивнув.
Той, хто дав вам цей браслет, знав, що робить. Він хотів, щоб ви хворіли, слабли, і одного дня не змогли піднятися.
Я подивилася на браслет, потім на руки і згадала чоловіка його холодні очі, дивну турботу останніми днями та наполегливе: «Носи, не знімай. Це мій подарунок».
В тому моменті в голові все закрутилося…
Дідусь обережно зняв браслет, загорнув у носовичок.
Вам треба негайно звернутися до лікарів і в поліцію, сказав він. У жодному разі більше не одягайте його.
Я мовчки кивнула. Сиділа на лавці, стискаючи пальці, які тремтіли, й раптом зрозуміла я лише дивом залишилася жива.
Дякую Богу за ту випадкову зустріч біля скверу на Липській.
