На околиці світу.
Сніг забивався в чоботи, лоскотав шкіру морозом.
Про купівлю валянок Ксенія навіть не думала мріяла про чоботи на підборах, але тут виглядала б у них смішно. Та й банківську картку тато вже заблокував.
Ти справді хочеш залишитись у селі? спитав він, криво всміхнувшись.
Тато терпіти не міг сільської місцевості, ні відпочинку на природі, ні будь-яких місць, де бракує звичних для нього столичних зручностей. І Остап був такий же, тому Ксенія й подалась у село. Насправді вона не планувала тут оселятись назавжди, хоча на відміну від батька любила походи, намети і все, що повязане з романтикою простого життя.
Але жити в селі це інше. Татові вона казала одне, собі зовсім інше.
Хочу. І буду.
Маячня. Що ти там робитимеш, хвости коровам крутитимеш? Я думав, влітку вийдеш заміж за Остапа, думав, готуватимемось до весілля…
До весілля. Тато буквально силоміць пропонував їй Остапа, як засохлу, вже холодну гречану кашу така прісна, що аж нудило, і той стан не відпускав годинами.
Ні, Остап зовні був навіть симпатичний: рівний ніс, яскраві, розумні очі під акуратно виголеними бровами, густе каштанове волосся, міцні плечі. Він був головною татовою опорою, майже правою рукою, і останнім часом тато тільки те й говорив, щоб Ксенія обрала такого чоловіка.
Та Ксенія Остапа терпіти не могла. Її дратував його нудний голос, товсті пальці та їхня звичка щось вертіти, нескінченні розмови про вартість костюма, наручного годинника чи його автівки…
Гроші, гроші їм нічого не цікаво, крім грошей. А Ксенія мріяла про любов. Про почуття, як у книжках, від яких захоплює подих. Вона ще не зустрічала такого, але вірила це відбудеться. Завжди легко закохувалась і захоплювалась хлопцями, але ці захоплення були миттєві й не залишали слідів у душі. А їй хотілося справжньої драми, шрамів, а не рівного й передбачуваного Остапа. Тому вона й подалась у село та влаштувалась вчителькою у місцевій школі. Остап за нею не поїде він боїться нестачі Інтернету, гарячої води та каналізації.
Ксенія навмисно вибрала таке глухе село, де все це відсутнє. Директор вагався, чи брати молодого педагога без досвіду, але попередня вчителька несподівано померла, а Ксенія була наполегливою навіть пройшла співбесіду у відділі освіти, показуючи свої сертифікати та дипломи про підвищення кваліфікації.
Що така молода та кваліфікована панянка робитиме у нашому селі? спитала сувора жінка у трохи занадто яскравому рудому волосся.
Навчатиму дітей, впевнено відповіла Ксенія.
І так почалось її нове життя. В неутепленій хатинці, без гарячої води чи каналізації, сама розтоплювала грубку. Остап приїхав на одну ніч і одразу втік, дзвонив у спробах переконати її повернутись, але, як і тато, вірив, що це тимчасовий каприз.
Спочатку Ксенії справді подобалося. Але з приходом зими в хаті було холодно навіть під ковдрою, дрова носити суцільна мука. Вона хотіла назад, якщо чесно, але не звикла здаватися. Тепер її відповідальність була й перед дітьми.
Клас маленький всього дванадцять учнів. Спершу Ксенія була шокована: у київському Будинку дитячої творчості, де працювала півтора роки, діти були розумними, активними. А тут… вони здавалися геть неслухняними. Третій клас а читають майже по складах, домашнього завдання не роблять, на уроці шумлять. Але це було спочатку. А потім Ксенія привязалась до них.
Семен вирізав зі старого дерева чудових лисичок, єнотів, зайців і ведмедів справжні витвори, гідні виставки у «Дитячому світі». Ярина писала гарні білі вірші, Володька завжди залишався після уроків, щоб помити дошку і підлогу. Софія мала ягнятко, що щоранку проводжало її до школи, як песик.
Виявилось, що читати вони вміють, просто їм не давали правильних книжок та й стимулу не було. Ксенія не зважала на стандартну програму, їздила райцентром шукати книги, бо Інтернет тут рідкість, щось замовити фантастика.
Лише до однієї дитини Ксенія не знаходила підхід. І саме її батька Ксенія побачила у морозний вечір, коли на руках були дрова, а обличчя щипав колючий сніг.
Доброго вечора, Ксеніє Андріївно, сказав він, зупинившись за кілька кроків від хвіртки.
Ксенія трохи остерігалась його. Обличчя суворе, як у героя із старої радянської драми. Майже не усміхався ніколи; серце при цьому стукотіло так голосно, що здавалося він чує її страх. Чи, може, то був не страх?
Вітаю.
Голос зірвався вище, ніж хотілось.
Чому в Тетянки суцільні двійки?
Бо нічого не робить.
То змусьте. Хто вчитель тут: ви чи я?
Учителем була Ксенія. Та змушувати вона нікого не збиралася. У дівчинки, схоже, був аутизм, тут потрібен інший спеціаліст.
Так завжди було? уточнила вона.
Володимир замявся.
Ні, раніше вона з Олею все вчила.
Оля це хто?
Він скривився, ніби сніг попав у чобіт.
Це… її мама.
Одразу стало зрозуміло, що не варто задавати наступне питання. Але довелося.
А де вона?
На кладовищі.
Ось так усе просто, як любив казати її тато.
Ставати з дровами було незручно і тяжко, але признатися про це ніяково. Коли верхнє полінце вислизнуло і впало Ксенії на ногу, вона охнула, впустила дрова й ледь стримала сльози боліло і було соромно: то що доросла жінка, а відчувати себе так нестерпно.
Дозвольте, я допоможу, запропонував Володимир.
Обійдеться, я сама.
Бачу, як сама.
Він натягнув для неї дров, підбив поліном одвірок так, що двері перестали застрягати.
Звертайтесь, якщо що, буркнув він і пішов.
А навіщо приходив невідомо. Мабуть, хоче, щоб за кілька охапок дров Ксенія малювала Тетянці трійки? Навряд…
Думки про дівчинку не залишали її. Кілька днів Ксенія намагалася щось змінити, шукала підхід і жаліла бідну дитину. Звернулась навіть до завуча.
Ой, то спізнене діло. Став двійки влітку визначимо в спецшколу.
А як це?
Буде комісія, дадуть висновок дівчинка має навчатися окремо. Тато її не потягне, ти його й не слухай…
Вам Володимир не подобається? запитала Ксенія.
Завуч насупилася:
Його мені не подобатися чи ні він не солодка ковбаса. А дитині потрібні особливі умови.
Ксенію це не влаштовувало. Вона не була впевнена, що Тетянка не має навчатись у загальній школі, тому подзвонила до своєї методистки Лідії Миколаївни, порадилась і зібралася до дівчинки додому. Було страшно, навіть ромашковий чай випила як в дитинстві з мамою. Мама у Ксенії теж померла, тому історія Тетянки їй боліла до сліз.
Володимир зустрів її суворо, хоча Ксенія думала буде радий допомозі.
Взагалі гостей не приймаємо, сказав він.
Ксенія насупилась, як завуч, і повідомила, що класний керівник зобовязаний перевірити умови виховання.
Кімната Тетянки була як з казки рожеві шпалери, плюшеві іграшки, купа книжок. Ксенія аж заздрість відчула: у її дитинстві все було строго бежеве, тато не терпів яскравого.
Першого разу нічого не вийшло. Ксенія питала, які книжки дівчинка любить, листала їх, спитала про олівці. Тетянка принесла олівці, але не відповіла про книги. Лише в кінці під час розмови про рожевого зайця прозвучало:
Прося.
Наступного разу Ксенія пришила Просяті кофтинку. Вязати її навчила мама, і Ксенія й досі вязала на згадку про неї, хоч виходило незграбно. І тут Тетянка щиро зраділа, приміряла кофтинку, сказала:
Гарна.
Ксенія запропонувала намалювати Прося в новій одежині. Тетянка намалювала. Ксенія підписала його імя з помилкою і дівчинка її виправила.
Жодного «відсталого розвитку» немає!
Я приходитиму до Тетянки тричі на тиждень, сказала Ксенія Володимиру.
Грошей додаткових немає, суворо мовив він.
Мені й не треба. образилась Ксенія.
На тому й порішили.
Завуч дізналась і не зраділа.
Що це ще таке? Виділяти одного учня непедагогічно! І марно, я їх таких бачила.
Я теж, але ще рано ставити хрест! перебила її Ксенія.
Дівчинка й справді була особлива: мовчазна, уникає погляду, замість писати весь час щось малює. Але рахує добре, граматика на льоту. До закінчення чверті двійок у неї вже не залишилось.
Ви на Новий рік додому поїдете? якось соромязливо спитав Володимир, не дивлячись їй у очі, як і Тетянка.
Ні, залишаюсь тут, розгубилася Ксенія, раптово почервонівши.
Тетянка хоче вас запросити.
Це було несподівано. Сама дівчинка жодного слова не казала, вона взагалі небагато спілкувалася. Якщо так не хотілося ображати дитину. Але й святкувати з чужими людьми не надто хотілося.
Дякую, я подумаю.
Ту ніч спала погано, усе не могла второпати, що засіло їй в душі. Місяць роботи і дівчинка відтанула. Хіба це не те, чого прагнула?
На ранок подзвонив Остап.
Коли повертаєшся?
Що?
Ну, на Новий рік! Не будеш же святкувати сама у тому селі.
Буду!
Ксю… Може, годі вже? У тата тиск, він собі місця не знаходить.
Тато їй ні разу не дзвонив.
Нехай піде до лікаря, долаючи роздратування, відповіла вона.
Так, ти серйозно не повертаєшся?
Серйозно.
Ото халепа! І що ж мені робити?
Як знаєш.
Ксенія не думала, що Остап справді приїде: з шампанським, салатами та подарунками.
Якщо гора не йде до Магомета…
Ксенія була вражена. Причому не відчувала відрази вона й не уявляла, що Остап на таке здатний. Він завжди любив святкувати Новий рік у модному ресторані з конкурсами, музикою. А тут телевізора навіть немає.
Головне, що ти поруч, сказав Остап.
Ксенія шукала підступ, але не знаходила. «Може, я у ньому неправильно все бачила?» подумала вона.
Остаточно вона розмякла, коли серед подарунків побачила улюблену страву, книги з педагогіки, проектор і щоденник.
Дякую, зворушено промовила вона. Я чекала якихось прикрас або гаджетів…
Остап усміхнувся.
Ксю, ти найбільший скарб у моєму житті. Хочеш жити тут я буду поруч. Прикраси я теж привіз…
І простягнув червону оксамитову коробочку. Все було ясно.
Можна, я не буду щось казати зараз? обережно запитала Ксенія.
Остап не образився.
Я боявся, що скажеш «ні» одразу. Готовий чекати.
Ксенія не знала, що відповідати й сховала коробочку в кишеню.
У Володимира був її номер. Але він зателефонував на стаціонарний.
Ви подумали? спитав.
Вибачте, в мене гість.
Зрозуміло.
Ксенія раптом стало нестерпно сумно. Що там зрозуміло? Вона ж нічого не обіцяла.
Володимир ображається? Певно, через Тетянку зрозуміло, що батько не хоче бачити свою дочку засмученою.
Голова йшла обертом від думок, а Остап нічого не помічав намагався впіймати Інтернет, щоб поставити новорічний фільм.
Ксенія почула свист. Так Володимир кликав собаку. Вона виглянула у вікно біля хвіртки стояли Володимир і Тетянка.
Кров прилила до обличчя.
Хто це? недобре запитав Остап.
Учениця, прошепотіла Ксенія. Зараз.
Вона підготувала для Тетянки подарунок подружку для Прося, рожеву зайчицю. Тато назвав би це несмаком.
Для Володимира теж приготувала власноруч звязані рукавички.
Схопила пакети та вибігла на двір, навіть без шапки, з босими ногами у чоботах, знову набрала снігу в взуття та й байдуже.
Таню, вітаю! лагідно сказала вона. З прийдешнім Новим роком! Ось, дивись, що я купила.
Тетянка витягла зайчиху, притисла до грудей, подивилась на батька. Володимир вручив їй два згортки: великий й маленький. Дівчинка спершу розгорнула великий там була зошит із малюнками коміксу, її власні роботи.
Дякую, який чудовий комікс!
У маленькому згортку виявилась брошка-пташечка, золота ластівка. Ксенія глянула на Володимира той не дивився на неї. А Тетянка сказала:
Це мамина.
У Ксенії в горлі став ком.
Ми підемо, тихо сказав Володимир.
Звісно. З прийдешнім!
І вас…
Ксенія хотіла обійняти Тетянку, але не наважилась: дівчинка стояла, міцно тримаючи іграшку, мовчала.
Біля воріт Ксенія озирнулась. Серце стиснулось від вигляду цих двох і додому вона зайшла, часто кліпаючи і шморгаючи носом.
То що там? невдоволено запитав Остап.
Ксенія подивилась на зошит, на брошку у руці. Вспомнила, що забула дати рукавички Володимиру. І те, що сказала Тетянка: «мамина»… І що в тата Тетянки найщиріша усмішка, яка з’являється тільки для доньки.
В грудях стало тепло. Остапа було шкода, але обманювати його і себе неможливо.
Ксенія дістала оксамитову коробочку, простягнула її Остапу:
Повертайся у місто. Вибач, я не можу бути твоєю дружиною. Пробач.
Остап похнюпився, вперше мовчки. На мить Ксенії здалось, він її вдарить але ні, просто сховав коробочку в кишеню, взяв ключі від автомобіля й поїхав.
Ксенія швиденько склала їжу у контейнери, прихопила рукавички для Володимира і побігла доганяти чужих, проте дуже рідних їй зараз людей…
І ось тут, на забутій околиці світу, Ксенія зрозуміла: щастя не у звичних зручностях, і навіть не у захопленні, а в тому, щоб бути поруч із тими, хто тобі дійсно потрібен і відчувати справжнє тепло, навіть коли зовні сніг і мороз.
