**Щоденниковий запис**
Сьогодні небо над Києвом було похмурим, прохолодним, накрапав дощик. Марія, на восьмому місяці вагітності, обережно завязала хустку й вийшла з дому з сумкою. Її чоловік, Андрій, сказав, що вранці у нього термінова зустріч, тому пішов рано. Вона не замислювалася над цим, лише відчула легкий сум: хоча вона ось-ось мала стати матірю, їй доводилося самостійно купувати кожну пелюшку, кожне рушничок, кожну пляшечку молока.
Ринок був повний народу. Марія йшла повільно, тримаючи рівновагу з великим животом. Вже вибравши речі для малюка і збираючись піти, вона почула дуже знайомий голос. Голос свого чоловіка.
Озирнувшись, вона завмерла.
Андрій йшов, тримаючи за руку молоду дівчину в короткій спідниці та на шпильках, сміявся і щось говорив. У руці він тримав пакет і додавав:
Що хочеш зїсти? Куплю тобі все.
Ні, я не хочу багато, а то погладшаю.
Навіть якщо погладшаєш, я все одно тебе кохатиму.
Марія стояла нерухомо, наче вкопана. Вона не наважилася підійти. Здалеку вона бачила свого чоловіка, людину, з якою ділила життя, яка тепер ніжно піклувалася про іншу жінку у той час, як його власна дружина, готова народити, мусила сама йти на ринок.
Сльози не текли. Серце просто стиснулося.
Вона не влаштувала скандалу. Не плакала. Марія лише дістала телефон і написала йому повідомлення:
*«Щойно побачила тебе на ринку. Я втомилася, мабуть, поїду такси. А ти продовжуй грати свою роль до кінця.»*
Відправивши, вона вимкнула телефон. Не чекала відповіді.
Андрій сміявся, коли телефон задрижав. Прочитавши повідомлення, він зблід. Впустив руку дівчини й озирнувся.
Що сталося? запитала вона.
Андрій не відповів, вибіг з ринку, бурмотячи:
Марія Марія тут
Але Марії вже не було. Її важкий живіт, повільний крок серед натовпу, сухі очі. Серце пустотіло. Без гніву, без образи, лише біль, що душив.
Повернувшись додому, вона не пішла у спальню, а прямо на кухню. Виклала на стіл усе, що купила для дитини: блакитний светр для новонароджених, вовняні панчішки, пудру з ароматом, пелюшки, пляшечку молока. Одне за одним ніж у серце.
Вона згадала ночі вагітності, коли вона була сама, а він «працював допізна». Згадала прийоми у лікаря, які вона відвідувала самотужки, годинами чекаючи у лікарні. Згадала його холодні, далекі очі останнім часом.
Все це було не її уява це було тому, що в нього хтось інший.
Андрій повернувся за годину з перекривленим обличчям. Побачивши її сидячою спиною на кухні, він прошепотів:
Маріє вибач
За що вибачаєшся? запитала вона, не обертаючись. За «зустріч»?
Я помилився. Вона ніщо. Я ніколи не хотів залишити тебе. Не думав, що ти побачиш
Якби не побачила, скільки б ще мені брехав?
Марія підвелася й поглянула на нього зі спокоєм, що лякав:
Не потрібно, щоб ти її кидав. Не потрібно, щоб ти обира
