Нещодавно до мене завітав друг на каву. Сиділи, розмовляли про життя. В якийсь момент я сказав: «Зараз піду помию посуд і повернусь». Він подивився на мене так, ніби я зібрався летіти на Місяць. З подивом у голосі додав: «Добре, що ти допомагаєш дружині. Я так не роблю моя жінка ніколи не подякує. Ось минулого тижня прибрав, а вона навіть «дякую» не сказала».
Я повернувся до столу й пояснив, що я не «допомагаю» дружині. Насправді їй не потрібна допомога їй потрібен партнер. Я партнер у домашніх справах, а не «помічник».
Я не допомагаю дружині прибирати, бо я тут живу, і мені теж треба мати чисто.
Я не допомагаю їй готувати, бо я теж хочу їсти, а значить, і мені варто стояти біля плити.
Я не допомагаю мити посуд, бо це й мої тарілки, з яких ми їмо.
Я не допомагаю доглядати дітей, бо це й мої діти, і моя робота бути їхнім татом.
Я не допомагаю прати чи складати білизну, бо це й мої речі, і моїх дітей.
Я не «допомагаю» вдома. Я тут живу. Це мій будинок.
А що до подяки, то я запитав друга: «Коли ти востаннє подякував дружині за те, що вона прибрала, постирала, приготувала їжу, викупала дітей, розвісила білизну? І не просто сказав «дякую», а щиро вихвалив: «Неймовірно! Ти найкраща!»».
Тепер здається дивним? Задумався? Коли ти раз у житті протер підлогу, одразу чекав медалі але чому? Може, тому, що в нашому «мачо» суспільстві вчать, що все це «жіноча справа»? Чи може ти думаєш, що все це робиться саме собою, без жодних зусиль?
Тоді хвали її так, як хочеш, щоб хвалили тебе. Протягни руку, будь справжнім партнером, а не гостем, який приходить лише поїсти, поспати та задовольнити свої потреби. Почувайся вдома це твій дім.
Справжні зміни в суспільстві починаються з родини. Вчимо наших синів і дочок, що означає бути рівним партнером.
