Бабуся завжди виділяла одного внука
А мені, бабусю? тихо питала я.
А тобі, Зоряно, й так вистачає. Дивись, які щоки від маминих пиріжків!
Горіхи вони для розуму, Богдану вчитись треба, він же хлопець, опора наша.
А ти йди, пил з полиць витри. Дівчині треба до роботи звикати.
Зорю, ти серйозно? Вона ж відходить. Лікарі казали кілька днів, може, навіть годин…
Богдан стояв у дверях кухні, перебираючи в руках ключі від своєї машини. Вид у нього був похмурий.
Я цілком серйозна, Богдане. Чаю хочеш? я навіть не повернулася, нарізаючи яблуко для донечки. Сідай, зараз заварю.
Який чай, Зоряно? брат зайшов у кімнату. Вона там зі шлангами цими, ледве дихає…
Вона кликала тебе зранку: «Зорянко», каже, «де Зорянка?». Аж серце стислося. Ти справді не підеш?
Це ж бабуся! Останній шанс, розумієш?
Я склала яблучка на тарілку і тільки тоді глянула на брата:
Для тебе бабуся. Для неї ти Богданчик, промінчик, єдиний спадкоємець і гордість роду.
Я ж… для неї ніколи не існувала.
Ти справді думаєш, що мені потрібно це «прощання»?
Що я маю їй вибачити? Або вона мені?
Покинь ти ці дитячі образи! Богдан кинув ключі на стіл. Так, вона тебе не так любила, як мене. І що?
Вона старенька, у неї свої дивацтва. Але ж вона вмирає! Невже можна бути такою… холодною?
Я не холодна, Богдане. Просто нічого до неї не відчуваю. Іди сам. Посидь біля неї, тримай за руку їй твоє тепло набагато важливіше.
Ти ж її золото, сонечко. Ось і світи їй до кінця.
Він подивився на мене і вийшов, грюкнувши дверима.
Я зітхнула, взяла тарілку з яблуками й пішла дитячу.
***
У нашій родині завжди все було справедливо. Батьки любили однаково і мене, і Богдана.
В хаті часто лунав сміх, пахло варениками і домашнім хлібом. Але бабуся Ганна Михайлівна була зовсім інакшою.
Богданчику, ходи-но сюди, горлику, ніжно шепотіла вона, коли ми приїздили на вихідні. Подивись, що я тобі приготувала.
Грецькі горішки, сама чистила! І карамельки «Козацька слава». Тільки з базару!
Мені, маленькій, тоді було сім. Я стояла і дивилась, як бабуся дістає пакуночок зі старої шафи.
А мені, бабусю? тихо перепитувала я.
Ганна Михайлівна дивилась на мене коротко, гострим поглядом.
А ти, Зоряно, сама моторна. Дивись, які щічки! А горіхи вони для Богдана, йому треба вчитись, він чоловік, буде підтримкою.
А ти прибери пил на полицях. Дівчині треба до порядку й праці звикати.
Богдан, аж почервонівши, забирав пакунок і тихенько тюпав до кімнати. А я йшла з ганчіркою по хату.
Не було мені образливо. Це схоже на дощ: іде і йде… Так і бабуся любила Богдана.
На сходах зазвичай чекав мене брат:
Тримай він вкладав в мою руку половину цукерок і пригорщу горіхів. Тільки бабусі не кажи, а то ремствуватиме.
Тобі ж треба для розуму! посміхалась я.
Та ну його, той розум! кривився брат. Вона дивна…
Ми сиділи на сходах на горище й похрустували «таємним». Богдан завжди ділився. Завжди.
Навіть коли бабуся давала йому по кілька гривень «на морозиво» потай від мами, брат одразу прибігав до мене:
Ану ходімо вистачить на два «Каштанчика» і ще на жуйку з наклейкою! Згодна?
Богдан був опорою. Його підтримка перекривала всю бабусину байдужість настільки, що браку любові я навіть не відчувала.
Минали роки. Ганна Михайлівна старіла. Коли Богдану виповнилось вісімнадцять, вона урочисто оголосила, що записує на нього свою другу двокімнатну квартиру в центрі Львова:
Опора має мати свій кут, сказала вона на сімейній нараді. Щоб міг привести наречену у власний дім.
Мама лише тяжко зітхнула. Вона знала характер матері й сперечатись не стала. Але потім, коли всі розійшлися, прийшла до мене:
Доню, не переймайся… Ми з татом усе бачимо. Рішення таке: ті гривні, що відкладали на авто й ремонт, тобі. Це буде твій перший внесок на житло, щоб було по справедливості.
Мамо, та ну, я обійняла її. Богдану квартира потрібніша, він ж бо з Оксаною весілля планує. А я поки в гуртожитку поживу.
Ні, доню. Не годиться, щоб одного виділяли, а другу забували. Так що бери й не сперечайся.
Я не взяла.
Богдан відразу після весілля оселився в подарованій квартирі, і вдома стало просторіше. Я ж зайняла братову кімнату, розставила книжки, мольберт і вперше відчула: чудово, коли любов не ділять.
З братом у нас через спадок нічого не зіпсувалося. Навпаки, Богдан навіть почувавсь винним.
Заходь, Зорю! кликав у гості. Оксана пиріжків напекла. А бабуся… Вчора знов дзвонила, питала, чи не витратив я «її» гроші на твої дурниці.
І що сказав?
Що все спустив на автомати й дорогий коньяк, посміхнувся Богдан. Сопіла в телефон кілька хвилин, потім сказала: «Це тебе Зоряна зіпсувала!»
Звісно, хто ж іще, сміялась я.
***
Коли я вийшла заміж за Олега, а в нас зявилась донька, питання житла постало гостро. Мама знову проявила майстерність:
Слухайте, діти, сказала вона. У нас трикімнатна. Богдан має свою двійку. Зоря, ви з Олегом зараз винаймаєте.
Давайте нашу розділимо на однокімнатну й двокімнатну. В однокімнатну ми з татом. А Зоря з Олегом у двійку.
Я від своєї долі відмовляюсь, відразу сказав Богдан. Мені квартири від бабусі з головою. Хай Зоря забирає, їм із дитиною треба більше.
Богдане, ти подумав? навіть Олег здивувався. Це ж купа грошей.
Подумав. Ми з Зорею все по-справжньому ділили. Вона від бабусі нічого не отримала, тож навіть не сперечайтеся.
Я тоді розплакалась. Не від радості за житло, а бо брат мій найкраща людина у світі.
Квартиру ми поділили. Кожен отримав своє. Мама часто допомагала з онукою, Богдан із сімєю бували щовихідних.
А Ганна Михайлівна жила сама. Богдан возив їй продукти, лагодив усе в хаті, слухав нескінченні скарги на здоровя й «неблагодарну Зорю».
Вона хоч раз подзвонила? питала бабуся з докором.
Ба, ну ти ж сама її відштовхувала, тихо відповідав Богдан. Ти ж жодного доброго слова не сказала З чого їй дзвонити?
Я ж її хотіла виховати! гордо говорила бабуся. Жінка має знати своє місце! А вона Ось, квартиру забрала, матір з дому вигнала!
Богдан зітхав. Пояснювати було марно.
***
Я сиділа на кухні а в голові знову й знову спливали картинки з дитинства.
Ось бабуся відсуває мою руку від банки з повидлом. Ось хвалить Богданів кривий малюнок, а повз мою грамоту з олімпіади навіть не гляне.
Ось вона на весіллі брата королева. А на моє не прийшла, сказала нездужає.
Мамо, а чому ми до бабусі Ганни не їдемо? донька заглянула на кухню. Дядько Богдан казав, що вона дуже хвора.
Бо бабуся Ганна хоче бачити тільки дядька Богдана, зайчику, погладила я її по волоссю. Їй так спокійно.
Вона зла? примружилася донька.
Ні, я задумалася. Вона просто не вміла любити всіх одразу. У її серці було місце лише для однієї людини. Таке іноді буває.
***
Ввечері знову подзвонив Богдан.
Все, Зорю. Годину тому…
Співчуваю, Богдане. Тобі важко, я знаю.
Вона до кінця тебе чекала, збрехав брат, аби примирити хоч тут. Сказала: «Нехай у Зорі все складеться».
Дякую… Заїдь завтра до нас. Помянемо. Я пиріг спечу.
Приїду… Зорю, ти не шкодуєш? Що не пішла?
Я не стала брехати.
Ні, Богдане. Не шкодую. Навіщо фарс? Ми ж одна одну не хотіли бачити
Кілька секунд мовчання.
Напевно, ти права, лише зітхнув він. Ти завжди була наймудрішою. Гаразд, до завтра.
Похорон минув тихо. Я була для мами й брата. Стояла осторонь, у чорному пальто, дивлячись у сіре небо, яке над цвинтарями завжди однакове.
Коли труну спускали, я не плакала.
Богдан підійшов і обійняв за плечі:
Як ти?
Нормально, Богдане. Справді.
Знаєш, він помявся. Я у неї в квартирі шкатулку знайшов. Там старі фотографії. Твої теж. Багато.
Всі вирізані окремо з сімейних і складені окремо.
Я здивовано підняла брови:
Навіщо?
Не знаю. Може, все-таки щось відчувала, тільки не вміла показати? Боялася, що як визнає тебе мені любові не вистачить? Люди старі складні.
Можливо, знизала я плечима. Але вже не має значення.
Ми йшли цвинтарем під однією парасолькою високий брат і я, невеличка Зоряна.
Знаєш, сказав він біля авто. Я думаю ту квартиру продати. Куплю для себе більшу, дітям по однушці, а залишок… Давай допоможемо дитячому відділенню? Щоб ті «бабусині» гроші принесли добро хай хоч комусь.
Я подивилась на нього і вперше за ці дні по-справжньому тепло посміхнулася.
Знаєш, Богдане… Це була б найкраща «помста» Ганні Михайлівні добра помста.
Домовились?
Домовились.
Ми розїхались кожен своєю дорогою. Я їхала Львовом, слухала музику й раптом усвідомила всередині повний спокій. Напевно, так і треба. Хай добра частина тих гривень піде на порятунок когось малюка. Це справедливо.
