Коли я була молода, у суспільстві не було заведено жити разом до одруження, люди вважали це дивним і навіть грішним. Зараз я завжди всім раджу пожити певний час разом перед тим, як приймати рішення про офіційний шлюб. Це дає можливість побачити людину зовсім з іншого боку, побачити його звички, вивчити вподобання, ставлення до хатніх справ, і це дуже важливо, тому що у шлюбі більшість часу займає саме побут. Якби я колись мала таку нагоду, думаю, це допомогло б мені справді обирати людину, з якою я змогла б прожити все життя, а не отримати досвід, з якого можна лише зробити висновки на майбутнє.
Побачення, походи в театр та кіно — це чудово і романтично, люди закохуються і не можуть відірвати погляд одне від одного, їм і справді комфортно разом. Але сімейне життя — це набагато складніше, ніж прогулюватися вуличками і парками за ручку, набагато менш романтично, ніж цілуватися під дощем на прощання з коханою людиною. Продовжувати кохати і поважати людину, з якою проводиш разом цілий день, кожен день — це рішення, це вибір і праця.
З чоловіком ми почали зустрічатися ще у студентські роки, він був таким уважним, галантним. Навіть після одруження ми не одразу почали жити разом, залишалися по черзі одне в одного, та й то не кожного разу. Коли я дізналася, що чекаю дитину, то переїхала з місто у село до своїх батьків — свіже повітря, домашнє м’ясо, молоко, всі фрукти і овочі теж свої, та й мама давала мені необхідні настанови, як майбутній матері. Чоловік тоді ще навчався на магістратурі, тому змушений був залишитися в місті і приїжджав до мене раз на тиждень. Ми гуляли, частувалися черешнями з саду, говорили годинами, бо за тиждень стільки всього назбиралося, чим хотілося поділитися!
Народжувати я все ж поїхала до міського пологового будинку, і після народження сина ми з чоловіком почали жити разом з моєї свекрухою в її двокімнатній квартирі. Перші місяці нічого надзвичайного не відбувалося, але згодом почати траплятися ситуації, які мене непокоїли.
Моя мама завжди намагалася передавати нам щось домашнє до міста, щоб ми їли якісні продукти і не витрачали гроші на їжу зайвий раз. Весною, коли тільки з’явилася молоденька редиска і зелень, мама передала мені пучечок для салату. Сину тоді було кілька місяців, і я, вклавши його спати під вечір, пішла готувати вечерю. Зварила рису, запекла кілька курячих гомілок і саме дорізала овочі на салат, коли Матвійко прокинувся. Кинула все і пішла до малюка, якого саме турбували кольки. Того вечора довгенько не могла приспати сина знову, а коли він заснув, повернулася на кухню — а вечері наче і не було.
— А де ж салат і курка?..
— Ой.. Олюню, вибач, я щось захопився так, що нічого і не лишив. Так смачно було! — без жодних докорів сумління пояснив чоловік. — Як же я скучив за свіжими овочами! Ми тут в місті таких смачних ніколи ще не їли, добре тобі, що ти в селі росла.
Мені аж мову відібрало, і я розплакалася. Мені не було шкода того салату, зовсім ні, але як же зачепило мене те, що коханий навіть не подумав про мене, та і про свою матір. І що я тепер маю казати свекрусі, яка прийде з роботи втомлена і голодна? Вона і справді скоро повернулася з роботи і зовсім не зраділа тому, що я, бувши весь день вдома, навіть вечерю для неї не зготувала, хоча живу в її квартирі.
Такі ситуації траплялися нечасто, але не могли лишитися без моєї уваги, тому що я до такого не звикла.
Через декілька років нам вдалося переїхати на власну квартиру, і тільки там я змогла побачити свого чоловіка таким, яким він і був, з його любов’ю з’їдати все найсмачніше самому, поки інші не бачать, і не лишати навіть шматочка.
Після народження сина у мене трохи похитнулося здоров’я — почалися проблеми з тиском, дуже часто він був занижений, і рівнем цукру. Доходило до того, що я не могла нічого робити по дому, поки не вип’ю кілька кружок міцної кави. Але кава потребує часу, щоб зварити, тому лікар порадила завжди мати щось солоденьке під рукою — шоколадку або цукерку — щоб швиденько дати організму необхідну порцію глюкози у разі потреби. Але скільки б я не купувала солодощів додому, якщо зранку я йду на роботу, то можу бути впевнена: ввечері вдома не буде ні шматочка чогось солодкого. Чоловік враз знищував всі солодощі, скільки б його не просили залишати хоча б трішки.
Якось на новий рік до нас в гості мали приїхати мої батьки. Мама заздалегідь через знайомих дістала для мене баночку майонезу, який в радянському союзі був рідкістю, і його мало вистачити на традиційні святкові салати — олів’є та оселедець під шубою. Але до святкової новорічної вечері майонез не дожив… На питання мами і тата, чому ж немає улюблених страв, я не мала куди очі діти. Говорити правду мені було ніяково і соромно, та і розуміла, що мені навряд чи хтось повірить.
Іншого разу до нас мали приїхати в гості друзі з-за кордону. Їх літак прибував ввечері, але від самого ранку я ні на хвильку не присіла, готуючи все для святкової вечері. Головною стравою мала стати телятина за нашим родинним рецептом. Я її замаринувала за два дні до приїзду гостей, зранку поставила пектися, і вже в обід м’ясо було готове. Закінчивши всі приготування, я поїхала відвезти сина до бабусі з дідусем, як ми і домовлялися, а чоловік залишився вдома. Коли я повернулася через дві години, на блюді не лишилося ані шматочка телятини.
Звісно, це можна вважати дрібницею, але я так і не змогла з цим змиритися, кожен такий вчинок засмучував мене щоразу все сильніше. Я не змогла ані змиритися, ані якось це змінити — от таким він був, і все тут! Тому не повторюйте моїх помилок. Краще пожити з коханою людиною рік-півтора, щоб зрозуміти, що вас очікує, коли ви залишитеся наодинці одне з одним не тільки на ніч, а і цілий день. Закоханість і зачарованість коханим в роками мине, а звички, які заклалися в людині ще в дитинстві, навряд чи зміняться.
