Іванко ріс дуже чуйним, турботливим та добрим хлопцем, готовим прийти на допомогу кожному. Я завжди дуже ним пишалась, адже ще з раннього дитинства він з радістю дарував усі свої найкращі цукерки мені, а коли підріс, то вирішив, що буде тепер мене забезпечувати. У той момент я відмовилась, адже мала непогану роботу і мені на все вистачало, але після виходу на пенсію ситуація кардинально змінилась…
Сталось так, що я отримую мінімальну пенсію, якої достатньо хіба щоб оплатити комунальні послуги та придбати виключно найнеобхідніші продукти — хліб, каші, молоко, сезонні овочі та фрукти. М’ясо та рибу я дозволяю собі дуже рідко.
Часом доводиться купувати ще й ліки, то тоді я і зовсім харчуюсь одною гречкою. Одяг не купувала вже років п’ять, ношу те, що маю.
До сина доля виявилась милосердною. Він чудово влаштувався в столиці, має гарну роботу, одружився з місцевою дівчиною й живуть тепер у її квартирі. Нещодавно навіть придбали в кредит дорогу іномарку і вже за пів року повинні повністю віддати гроші. На відпочинок літають у теплі краї.
Тричі на тиждень син телефонує до мене, цікавиться про здоров’я та про справи. Спершу, я намагалась не показувати свого скрутного становища і запевняла сина, що живу прекрасно і пенсії хватає на все. Іван вірив, бо, мабуть, йому так було вигідно. Важко не здогадатись, що вижити на мінімальну пенсію з такими цінами та комуналкою просто неможливо.
Проте одного дня я усвідомила — самій мені не впоратись. Остання пара штанів протерлась і тепер не має навіть в чому сходити в магазин. Зателефонувала сину, розповіла все та попросила про допомогу. Іван залюбки погодився. На другий день я отримала смс від банку, де повідомлялось про надходження у сумі 200 гривень. Спершу я вирішила, що це якась помилка і зв’язалась з оператором, але мене швидко запевнили, що ніякої помилки немає. Мій син дійсно відправив мені лише 200 гривень.
Я чудово розумію, що життя в Києві дороге та до того ж у них кредит, але ж 200 гривень для них це просто копійки. Я за ті гроші собі навіть штани не зможу купити.
Ввечері зателефонував Іван, поцікавився чи прийшли гроші та пообіцяв тепер щомісяця відправляти таку ж суму. Я чемно подякувала та закінчила дзвінок. Весь вечір я гірко проплакала.
Невже Іван сам не розуміє як складно вижити старенькій матері на мізерну пенсію? А може йому просто зручно вірити в те, що матір там щодня делікатеси виїдає та нічого не потребує?
На другий місяць вони планують приїхати у гості, ось тоді Іван й побачить, як «шикує» його матір.
А як на вашу думку, діти повинні забезпечувати своїх старих батьків? Щоб ви зробили на місці пенсіонерки?
