Біля криниці…
Ганна Трохимівна, важко піднявши на плечі коромисло, йшла вузькою стежкою. Бляшані відри ляскотіли в ранковій тиші. Вода в криниці — чиста, крижана, прозора — була для неї немов святинею. Хоч і минуло вже понад сімдесят, але до цього джерела, в самий кінець села, вона ходила щодня. Вперта, міцна, вона і слухати не хотіла, коли невістка починала свої настави.
— Мамо, ну скільки можна! Вода ж є і в дворі, і в хаті! Люди сміються. Вам не важко, чи що? — бурчала Марта, закачуючи очі.
Але Ганна Трохимівна ніби не чула. З тою водою, що з крана, навіть варити нічого не хотіла: «пахне трубами», — твердила. А кринична — інша. Джерельна. Жива. Солодка, як сльоза спогадів.
Вона зупинилась, поставила відри на землю, випросталась і на мить заплющила очі. Вітерець шелестів листям молодої липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут ріс старий горіх, розлогий і могутній, під яким Ганна в молодості зустрічалась із Степаном.
Як же палали тоді її щоки, як билося серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смаглявий, з чорними очима — стояв, спершись на сруб, і чекав її. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Настя, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Настю, — попередила Оксана, — я за нього душу віддам!
Але Настя дивилась з-під лоба й хмикала:
— Мені казали, він мій буде. Ворожка так сказала… Жартую я, жартую! — намагалась згладити.
Оксана тоді махнула рукою. Але в серці вже засіла тривога. І на лихо — хвороба. Трясовиця, вогонь у тілі. Лежала, як мокра ганчірка, і попросила Настю:
— Сходи до криниці. Скажи, щоб не чекав мене Степа. Скажи — хворію, зустрінемося завтра.
Настя тоді усміхнулась… так дивно. А потім зникла, лишивши за собою цокіт черевиків. Що вона наговорила Степанові — Оксана так і не дізналась. Але коли прийшла до горіха наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з крижаним подихом — розвернулась і побігла геть. Сльози душили, серце рвалось назовні.
Через тиждень Оксану засватав сусід — Іван. Тихий, скромний, завжди дивився на неї, як на диво.
— Присилай старостів, Ване, — гордо кинула вона, стискуючи в грудях біль. — Поки не передумала.
Настя потім приходила. Сльозами благала:
— Не було нічого між мною й Степаном. Оксано, спинись…
— Отримала ти, чого хотіла. І ти не будеш щаслива. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було, як похорон мрії. Батьки хвилювались, а Іван… Іван з того дня робив усе, щоб вона не пожалкувала.
Він і готував, і пВідтоді кожен раз, коли вона приходила до криниці, згадувала не тільки минуле, а й те, що справжнє щастя було поруч увесь цей час.
