Між нами прірва…
Олена довго не могла отямитися після розлучення з чоловіком. Вона здогадувалася, що той гуляє, але все ж не була готова побачити правду. Була родина, налагоджене життя з мріями… А тепер нічого не залишилося. Тарас просто пішов із дому, із її життя.
Літо добігало кінця, а Олена навіть не помічала навколишнього світу: ні сонця, ні шуму Києва, ні веселки після дощу. Однієї ночі, страждаючи від спеки й марно намагаючись заснути, вона раптом усвідомила: так більше не може бути. Тарас щасливий, а вона не живе — повільно вмирає.
«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати, хоч на час. Але не на південь, не за кордон, де суєта й натовп. Потрібна тиша, село. Адже у нас там дім! Бабусин дім. Ми всі звідти родом. Там наше місце сили. Чому ця думка не спала раніше?» — Олена навіть сіла на ліжку. Волога сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Тарас умовив її поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — казав він. Звістка про смерть бабусі знайшла їх у Неаполі. «Нічого вже не зробиш. Змінити квитки складно. Повернемося — сходимо на могилу, пом’янемо…» І вона знову його послухала. Як завжди.
У маминого чоловіка є дача — великий будинок з ділянкою недалеко від міста. Мама давно хотіла продати бабусин дім, але все відтягувала.
Колись кожні літні канікули Оленка відпочивала у бабусі. А як вступила до інституту — більше не була в селі. І на могилу не заїжджала, тепер уже не пам’ятає чому.
Від нетерпіння навіть долоні засвербіли. Олена взяла телефон, хотіла подзвонити мамі, дізнатися про ключі. Але, побачивши час на екрані, зрозуміла: глибока ніч, усі сплять. Вона поклала телефон і відкинулася на подушку. Нічого. Тепер вона знає, що робити, як витягнути себе з цієї прірви болю. Олена почала думати, як завтра збиратиме речі, як зустріне її дім… І непомітно заснула.
Вранці легко прокинулася й одразу подзвонила мамі, запитала про ключі.
«Ну нарешті, оживаєш, починаєш думати про щось, крім свого Тараса. Світ на ньому не зійшовся…» — мама знову продовжила стару розмову.
«Мамо, годі. Слова не допомагають. Знайди ключі.»
«Та чого їх шукати? Лежать у тумбочці в передпокої. Заїжджай, хоч побачу тебе. Дім у порядку. У травні зустріла тітку Ганю. Я тобі розповідала? Ні? Тобі ж було не до того… Ну от, вона на весілля онуки приїжджала. Казала, що дім цілий стоїть. Запитувала, чи не продамо. Новоприбулий зять купив би. Дуже йому село сподобалося. Може, поїдемо разом?» — мама, як завжди, перестрибувала з теми на тему.
«Ні. Я сама. Будь ласка. За ключами після роботи заїду.»
Весь день Олена поверталася думками до поїздки в село. Директорка агентства, де вона працювала, теж розведена, уважно слухала її аргументи. Мовляв, пробувала заповнити порожнечу роботою — не вийшло. Вирішила поїхати на час. Сезон відпусток, замовлень мало, без неї впораються. Директорка неохоче, але погодилася.
Ввечері Олена забрала ключі, зібрала речі. Багато не брала — лише найнеобхідніше. Раптом і там не зможе втекти від себе, від болю, захоче повернутися через день.
Як не дивно, ніч пройшла міцно. Вранці прокинулася рано, нетерпляче випила каву, перевірила, чи вимкнені світло, газ і вода, взяла сумку й вийшла з квартири.
Місто ще спало. Над дахами пробивалися перші промені сонця. Від хвилювання Олена підспівувала хітам з автомагнітоли.
Хоча вона давно не була в селі, дорогу не забула. Дім стояв на місці. Навіть у дворі хтось із сусідів викосив траву. Олена вийшла з машини й поринула в тишу. Звуки, звісно, були: цвіркуни цвірчали, птахи співали, півні будили дачників. У сусідньому дворі брязкала ланцюгом собака. Але порівняно з міським галасом — тут була дзвінка тиша.
У домі сиро, через задернуті штори напівтемно. Олена заборонила собі жаліти про приїзд і взялася за роботу. Сходила до колодязя за водою, вимила підлогу, хоч бруду в домі й не було. Принесла дров. Коли після кількох спроб у печі весело затріщав вогонь, вона відчула себе переможницею.
Повз дім пройшли селяни, усі розглядали машину, зазирали у вікна, але всередину не заходили — без запрошення не прийнято.
Незабаром у домі стало спекотно. Олена розстелила ковдру на ліжку, поставила подушки ближче до печі, щоб швидше просохли. Виносити на сонце не стала — надто багато цікавих очей. Пішла до річки, що текла за селом. На березі зняла босоніжки й обережно пройшла по висиханій траві. З берега вода здавалася чорною й густою.
Олена відійшла далі від села, скинула сарафан і з розбігу кинулася в річку, піднявши фонтанВона відчула, як прохолодна вода обійняла її, змиваючи весь біль минулого, і в цю мить зрозуміла — нарешті знайшла те, що так довго шукала.
