На другий день весілля гості поприходили на милицяx та загіпс0ваними кіHціBками

Своє весілля панувала понад пів року. Все продумувала до найменших дрібниць. Декорації, фотозона, кольорова гамма, меню… Ми чекали пів року, щоб святкувати саме в цьому ресторані. Він найбільше мені сподобався, та був найкращим з тих, що відомі в нашому місті. Довелося трішки переплатити, але це дрібниці. Весілля мало пройти ідеально, а я мала насолоджуватись кожним моментом. Але не так сталося.

Моя родина досить заможна. Батьки виховані інтелігенти, а родина мого чоловіка, скажімо, більш прості… Звичайні люди з периферії. Вони відразу сказали, що все занадто по багатому, й можна біло просто зробити весілля у них в селі. Склепати шалаш, прикрасити його ковдрами, ялинковими гілками та кульками. Раніше так робили, і все прекрасно було. А ще, сусідка Валька, подруга моєї свекрухи також так думає, й не бачить сенсу переплачувати. Як стає зрозуміло, вже на цьому етапі ми всі пересварились. Майже за все весілля заплатили мої батьки.

Коли настав день весілля, зі сторони мого чоловіка, вибачте на слові, приперлось вдвічі більше народу, ніж було запрошено. Місця довелося докуповувати в ході свята. Але це пів біди. Коли дійшла справа до конкурсів, мене викрали якісь дружбани мого чоловіка. Посадили у свій старий запилений жигуль, та поперли куди очі дивились. З самого початку мене мали викрасти й закрити в найближчій кімнаті, але ж ніііі. Хлопці вже добряче напилися, та їм дуже захотілось зробити всім несподіванку. В результаті, ми поїхали мало не за місто. Телефони в хлопців обривались. Коли їх дістало дзенькотіння, то просто вимкнули їх. Вони спокійно зупинились біля чийогось будинку, дістали з багажника випивку та закуску, яка була завбачливо вкрадена зі столу, розклались на капоті машини, та спокійно собі святкували далі. На мої сльози та прохання повернутись ні хто не реагував. Коли закінчились запаси, а це було через години три, вони вирішили, що час їхати назад. Всі в машину, а вона просто не заводиться. Минуло ще пів години, поки вони колупались в моторі. Не отримавши результату, ми зловили попутку. Але це ще не все… До ресторану залишалось їхати три кілометри, та вгадайте що? Ми потрапили в затор. Нареченої на весіллі не було понад п’ять годин. Я пропустила все, над чим так трудилась пів року! Вже психуючи я вийшла з машини, послала до дідька хлопців, та пішла пішки на своє свято. Дорогою мене застав дощ. Навіть не дощ, а ціла злива, з блискавкою та громом. Від мого макіяжу та весільної сукні вже нічого не залишилось. Я вся в сльозах, з повністю зіпсованим настроєм потрапила на своє ж весілля аж під самий його кінець.

Та тут ще не був кінець моїм пригодам. Коли я зайшла до ресторану, побачила лікарів зі швидкої допомоги. Вони перемотували руки, голови, ноги моїм гостям. Як виявилось, між запрошеними сторонами виник конфлікт — у всіх було різне бачення правильного проведення конкурсу. Слово за слово, та почалася бійка. Я вже просто не витримала, розвернулась та пішла додому. До дідька все. Мій найкращий день, став просто жахом.

Наступного дня ми мали святкувати на природі з найближчими рідними та друзями. Після тієї бійки деякі запрошені поприходили на милиці, гіпсом на руках, та синцями під очима. Колоритні вийшли фото…

Оцініть статтю
Джерело
На другий день весілля гості поприходили на милицяx та загіпс0ваними кіHціBками