— Мамо, може, нехай бабуся піде й загубиться? Усім буде краще,— викликаюче сказала Олеся.
— Олесю, не забудь замкнути двері,— втомлено промовила мати, підводячись із столу.
— Мам, ну скільки можна? Ти все життя мені нагадуватимеш?— ображено відповіла п’ятнадцятирічна дівчина.
— Не все життя, а поки в нас живе бабуся. Якщо вона вийде на вулицю…
— То загубиться й помре під парканом, а ми житимемо з почуттям провини… Мамо, а може, й справді нехай?— викликаюче спитала Олеся.
— Що «нехай»?— не зрозуміла мати.
— Нехай піде й загубиться. Ти ж сама казала, що втомилася з нею возитися.
— Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе — рідна бабуся.
— Бабуся?— Олеся прищурила очі, як завжди, коли злилася.— А де вона була, коли її син нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти хапалася за будь-яку роботу, щоб заробити хоч гривню… Тебе ж і звинувачувала, що чоловік пішов…
— Годі!— вигукнула мати.— Даремно я тобі це розповідала.— Вона зітхнула.— Погано я тебе виховала, якщо в тобі нема милосердя до ближнього, до рідної людини. Мені страшно. Коли я постарію, ти теж так до мене ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю дівчинкою. Не могла пройти повз кинутого кошеняти чи цуценяти, усе тащила додому. А бабуся — не цуценя…
— Мамо, йди на роботу, спізнишся. Обещаю, двері замкну,— винувато подивилася Олеся.
— Гаразд, а то наговоримо ще непотрібного…— але мати не рушила з місця.
— Мам, вибач, але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, згорбившись, як стара, ледве ноги переставляєш. Вічно втомлена. Що ти так на мене дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка?— Олеся не помітила, як знову підвищила голос.
— Дякую. Прослідкуй, щоб вона газ не вмикала й воду у ванній.
— Ось воно й воно, я ж кажу — сидимо з нею, як прив’язані. Ніякого життя. Мам, давай віддамо її в будинок для літніх. Там під наглядом буде. Вона ж нічого не розуміє…
— Ти знову?— перебила її мати.
— Усім буде краще, і їй перш за все,— не помічаючи роздратування матері, продовжувала Олеся.
— Більше не хочу тебе слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Нехай вдома…
— Та вона нас переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю,— злісно повторила Олеся.
— Вибач. Я навалила на тебе… Усі гуляють, а ти вартуєш бабусю.
Вони говорили, не звертаючи уваги на відчинені двері у бабусину кімнату. Вона, звичайно, все чула, але навряд чи зрозуміла — і забуде через хвилину.
Мати пішла, а Олеся зайшла до колишньої своєї кімнати, де тепер жила бабуся.
— Бабусю, ти чогось хочеш?— спитала вона.
Погляд старої не виявляв нічого.
— Ходімо, дам тобі цукерку,— Олеся допомогла бабусі встати й повела на кухню.
— А ти хто?— бабуся дивилася на неї порожніми очима.
— Пий чай.— Олеся зітхнула й поклала перед нею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з матір’ю ховали від неї цукерки, давали по одній до чаю. Олеся диви— Цукерку, — прошепотіла бабуся, розгортаючи фантик, а коли її пальці знайшли порожню обгортку, вона несподівано підвела на Олесю ясний, тверезий погляд — і в ту мить здалося, ніби за її зморшками і забуттям ховається щось важлише, ніж усе, що вони колись казали одна одній.
