У мене в них безкоштовна прибиральниця та кухарка – моя вагітність нікого не хвилює.
У невеличкому містечку під Черніговом, де ранкові тумани обвивають старі хати, моє життя у 27 років перетворилося на безкінечне служіння чужим примхам. Мене звуть Оксана, я одружена з Олегом, і через кілька місяців у нас з’явиться дитина. Але мій тендітний вагітний світ руйнується під тиском свекрухи та її родини, для яких я – лише безкоштовна покоївка. Живемо ми у трикімнатній квартирі, що належить бабусі Олега, і це стало моїм прокляттям.
Кохання, що завело у пастку
Коли я зустріла Олега, мені було 23. Він був турботливим, з лагідною усмішкою та мріями про сім’ю. Ми одружилися через рік, і я була на сьомому небі. Його бабуся, Ганна Іванівна, запропонувала нам жити у її просторих хоромах, поки ми не встанемо на ноги. Я погодилася, думаючи, що це тимчасово, що ми будуватимемо своє життя. Та замість затишку я потрапила у пастку, де моя роль – прибирати, готувати й мовчати.
Квартира велика, але в ній тісно від людей. Ганна Іванівна живе з нами, а її дочка, тітка Олега, Наталя, із двома дітьми приходить майже щодня. Вони вважають цю оселю своєю, а мене – частиною меблів. З першого дня свекруха давно зрозуміло: «Оксано, ти молода, от і крутися». Я думала, що зможу догодити, заслужити їхнє кохання, але їхня байдужість та вимоги зростають із кожним днем.
Рабство у чотирьох стінах
Моє життя – це безкінечне коло прибирань та готовки. Вранці я мию підлогу, бо Ганна Іванівна не терпить пилу. Потім готую сніданок усім: їй – кашу, Олегу – омлет, а коли приходить Наталя з дітьми – ще й млинці чи бутерброди. Вдень я чищу овочі, варю борщ, смажу котлети, бо «гості» хочуть їсти. Ввечері – гора посуду й нові вказівки: «Оксано, картоплю на завтра почисти». Моя вагітність, мій токсикоз, мої втомлені ноги – нікого не обходить.
Ганна Іванівна командує, як генерал: «Ти суп пересолила», «Фіранки погано випрала». Наталя додає: «Оксано, ти б за моїми дітьми поглянула, я зайнята». Її діти, галасливі й розпещені, розкидають іграшки, пачкають дивани, а я прибираю за ними, бо «це ж родина». Олег, мій чоловік, замість підтримки каже: «Мамо, не сперечайся з бабусею, вона ж стара». Його слова – як зрада. Я почуваюся рабинею у домі, який ніколи не стане моїм.
Вагітність під ударом
Я на шостому місяці, і мій хиткий стан – це не просто слова. Токсикоз мучить мене, спина болить, а втома валить з ніг. Але свекруха дивиться на мене з докором: «За мого часу народжували у полі й працювали до останнього». Наталя сміється: «Ой, Оксано, не вигадуй, вагітність – це не хвороба». Їхня байдужість вбиває. Я боюся за дитину – стрес, недосипання, безкінечна робота не проходять безслідно. Учора я ледь не впала, коли несла відро з водою, але ніхто навіть не запитав, як я.
Я намагалася поговорити з Олегом. Сльози котилися, коли я сказала: «Я більше не можу, я вагітна, мені важко». Він обійняв мене, але відповів: «Бабуся дала нам квартиру, потерпи». Потерпи? Скільки ще? Я не хочу, щоб моя дитина народилася у домі, де її мати – покоївка. Я хочу спокою, турботи, а замість цього отримую докори й брудну посуд.
Остання крапля
Учора Ганна Іванівна заявила: «Оксано, ти маєш бути вдячна, що живеш у моїй квартирі. Працюй, а то вижену». Наталя підхопила: «Так, невістка має крутитися, а не нявкати». Я стояла, стискаючи ганчірку, і відчувала, як у мені щось ламається. Моя дитина, моє життя, моє здоров’я – для них це ніщо. Олег, як завжди, мовчав, і це добило мене. Я не хочу бути їхньою прибиральницею, їхньою кухаТому завтра я зв’яжуся з подругою Марією, заберу свої речі та нарешті піду звідси.
