Моя зовиця ніжилася на відпочинку у Трускавці, поки ми з чоловіком займалися ремонтом, а тепер хоче, бачте, жити у комфорті.
Раніше я пропонувала, щоб ми з зовицькою разом скинулися на ремонт батьківської хати в селі під Львовом, але вона відмахнулася мовляв, їй нічого не треба. А тепер приходить проситися жити до нас, бо її половина як курник. Ну, винувата сама!
Будинок належав бабусі чоловіка. Після її смерті чоловік і його сестра поділили його навпіл. Хата стара, але ми одразу вирішили вкладати гроші в ремонт і зробити з неї нашу сімейну фортецю. Дві окремі входи можна жити не заважаючи один одному. Двір і город спільні, кімнат по обох боках однаково.
Поділ спадщини пройшов без криків і бійок шуринка одразу сказала, що хата їй до лампочки, бо вона звикла до всіляких зручностей у місті. «Робіть що хочете», сказала своїм дітям (моєму чоловікові і його сестрі).
Мій чоловік і чоловік зовиці скинулися і полатали дах, зміцнили фундамент. Хотіли ремонт продовжувати, але зовиці це було не до смаку. Вона навідріз відмовилась вкладати гривню у «цю халабуду на курячих лапах». Її чоловік тихенько зник із дружиною не сперечається.
А ми давно марили власним будинком. Жити в однокімнатці навіть істерично нецікаво! Село недалеко від міста, маємо свій «Таврія», їздити на роботу раз плюнути. Про новобудову навіть думати не можемо ціни такі, що хіба гусей продавати.
У зовиці ця хата дача. Влітку шашлики чи позасмагати на траві, а все інше їй до лампочки. Одразу сказала на мене не розраховуйте.
Чотири роки ми ліпили свою половину. Влізли у кредит та хто на це дивиться, коли мрія поруч! Провели опалення, зробили ванну, нову електрику й пластикові вікна вставили, та й лоджію побілили. Робота йшла цілодобово, але тепер ми жили, як у людей!
Зовиці наш ремонт був до лампочки вона як швея по світу каталася, то в Бердянськ, то в Єгипет, а на хату навіть не глянула. Поки не народила дитину і не засіла у декреті.
Вільне життя закінчилося, грошей стало менше, і тут вона згадала про ту злощасну половину. З маленькою дитиною у чотирьох стінах ой як тісно, а у селі простір, город, та й дитині радість.
На той час ми вже жили у своїй половині, а квартиру здавали в оренду. За роки її половина розвалилася до фундаменту опалення нема, туалет на вулиці, вікно заклеєне газетами. Але вона приїхала на місяць із валізою і проситься до нас хоч на тиждень. Треба так треба, впустили.
Її малий як молодий козацький барабанщик, немає спокою ані вдень, ані вночі. А сама вона веде себе так, ніби хата вже її власність: усім керує, до інших діла немає. Я ж працюю з дому, тому нерви не витримують тікаю до подруги в гуртожиток. Вона у відїзді, їй ще користь хтось за кімнатою подивиться.
Повернулась я десь за місяць тиждень жила у подруги, потім мама захворіла, треба було допомагати. Вже й забула про золовку думала, давно вдома. Аж ні вона як вдома у нас!
А ти коли збираєшся зїхати? питаю.
А куди мені з дитиною? Мені й тут файно, каже.
Та завтра в місто відвозимо!
Та мені й не хочеться до міста.
Як мені тут готувати і працювати, коли ти навіть пилюку не витирав за цей час? Тут не готель!
А з якого права ти мене виганяєш? То ж моя хата!
Моя хата ось тут, а твоя по той бік стіни. Збирайся!
Пробувала чоловіка на свою сторону перетягнути, та він теж сказав давно вже пора назад. Образилась, звісно, поїхала геть. І тут зателефонувала свекруха:
Що ти собі дозволяєш, це ж і її дім!
Так живе ж, хай у своїй половині! відповів чоловік.
Як же вона там буде з малою? Нема світла, туалет надворі, опалення немає. Могли б і сестру пошкодувати.
Він ледве телефон не зламав пояснив мамі, що колись усі разом могли зробити ремонт, дешевше б вийшло. Не хотіла то чому зараз усі до нас претензії?
Запропонували золовці інше: хочеш продавай свою частку моїй мамі. Та таку ціну влупила, що за ті гроші можна новий дім купити у центрі Сколе. Ми сказали дякуємо, з нас досить.
Отак і живемо час від часу сваримося: свекруха ображається, Алла (оце вже так назвала свою дочку!) справжня головна біль. Приїжджає раз у рік, а після неї ні паркану, ні клумби нічого цілого.
Ми почали ставити високий паркан: ну його ту спільність. Кожному своє, як хотіла золовка!
