Завтра день народження у моєї свекрухи.
Моє немовлячко щойно проміняло четвертий місяць на пятий, наче перелетіло з легкого туману у сонячну срібну ріку, яка тече через нашу однокімнатну квартиру на Оболоні. Спочатку свекруха запросила нас святкувати до себе у квартиру з безперервним ароматом хліба й часнику, і я вже домовилася з мамою, що вона посидить з малям. Але раптом свекруха, наче замовила сонячне затемнення, передумала та захотіла сама прийти до нас із свекром та донькою святкувати її день у колі родини.
Я не маю і копійки запасної, щоб вести всіх до кафе чи хоча б до старої кавярні на розі, і мій чоловік теж не горить бажанням. А вони, звичайно, відразу сказали ніяких ресторанів, ми прості люди, нам достатньо домашньої вечері.
Чому ж свекруха вирішила святкувати саме у нашій квартирі, де кімната обгорнута фіолетовими шарами думок та спраглими поглядами годинника? Хоче ще раз загострити наші стосунки чи дати шанс сидіти по той самий бік столу? Між нами завжди лунала напруга, наче товсті електричні дроти під зливою, і після народження доньки це перетворилося на хронічне бурмотіння грому в повітрі. Здається, вона хоче очистити небо, але не тим ключем відмикає. Вона мене не ображала словами, та була ситуація: у хвилі зими, коли все затихає, вона підняла на мене руку і з того часу зігріваючі іскорки моєї симпатії зникли, як чайки на обрії. Я знаю, хоч як би вона не усміхалася, вона вже давно визначила моє місце в її душі.
Я не забороняю бачити дитину. Щовихідних питаю чоловіка, чи бабуся не хоче приїхати на чай та помилуватися, як онука рахує плями на стелі. Я не проти, але зустрічатися не хочу: ми тоді мовчимо, як дві памятники у парку, вона стидається слів, я болючої відвертості.
Так, я із сімї, відкритої як рибацьке сіті тато й сестра часом розчиняються у горілці, наче яблука, замочені для узвару. Але що, я не людина? Чому їй так важко прийняти, що я хочу у вихідний поспати трохи довше, якщо донька дасть? Ці вихідні моє благословення, коли я не повинна о шостій вставати варити кашу для чоловіка, а можу ще хвилину полежати під ковдрою, поки сонце ковзає під підвіконням.
Вона завжди нагадує, що це її квартира і її порядки. Хоч я тут і живу, але хочеться бігати босою, розпатланою і нікому не пояснювати чому. Так само, як господарі, які здають житло, не заходять без стуку. А вона в будь-яку хвилину може обернути ключ у дверях і ввірватися у мої сни.
Наша історія першої зустрічі була ще дивніша: якось мій чоловік, тоді просто хлопець, привів мене, ніби загадкову істоту з іншого виміру, познайомити. Вона прийняла мене холодом осіннього вітру на схилах Дніпра, хіба що буряк на столі не побілів. З батьком чоловіка я бачилася лише на весіллі, де він стояв, мовчав і ловив хліб із шапки.
Мені завжди важко вдавати теплоту, я непогано граю ролі, але цього разу ні. Я не прагну навіяти ілюзію приязні. Все одно квартира вже подарована моєму чоловікові, та й що мені до того? Другого дня після роддому вона нагадала, чия я й з якої родини, ніби на мене накочувався вагонет із льодом. Мовляв: Паразитуєш на моєму синові, він гине у тебе на руках. Як може жінка, якій півстоліття, виливати такий бурян на свою невістку, котра й слова кривого в її бік не пустила, окрім своєї любові до сина?
Я нічого не маю проти гостей але не хочу бачити їх у себе вдома. Треба прислужувати жінці, до якої у мене серце, наче поливяна чашка з тріщинами: бігати від дитини до салату, від кухні до хмари, чекати, доки всі підуть геть. Подарунок є, я вибрала гарний рушник із українською вишивкою.
Та й байдуже, нехай усе це просто дивний літній сон під шелест каштанів на вулиці Січових Стрільців, коли усі гості перетворюються на паперових птахів, а я наливаю чай у чашки, й годинникові стрілки танцюють назад у туман.