Оля завмерла, почув, слова свекрухи. Пальці самі розкрилися, і піднос із гучним лускотом упав на підлогу веранди. Урізки скла розлетілися на всі боки.
Богдан і Наталя Степанівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився натякнутою турботою.
— Донечко! — схопившись з місця, скрикнула вона. — Ти не порізалась? Дай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оля виставила наперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Богдан сидів, зігнувши плечі, похилив голову й тривожно мнучи серветку.
— Богдане, — голос Олі дзвенів від напруги. — Тобі є що сказати?
— Олю, ти не так зрозуміла! — забалакала Наталя Степанівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Оля. — Богдане?
Повисло важке мовчання.
— Сину, — знову заговорила Наталя Степанівна, підходя до Богдана й кладучи йому руку на плече. — Ти ж не залишиш матір?
Богдан повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Олі — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди буду про тебе дбати.
Наталя Степанівна тріумфально посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Богдан підвівся й продовжив:
— Але Олю я люблю більше. І я не зроблю нічого, що завдасть їй болю чи нашкодить.
Посмішка сповзла з обличчя Наталі Степанівни.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Богдан. — І не повертатися, поки не вибачишся перед Олею й не зрозумієш, що нічого важливіше за родину, яку я створив.
— Родину?! — очі Наталі Степанівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Богдан. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й забрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталя Степанівна, показуючи на Олю. — Відвернула сина від матері! Щоб тебе бог покарав!
— Достатньо, — підвищив голос Богдан, і свекруха стихла. — Я більше не буду це слухати. Або ти вибачаєшся, або їдеш негайно.
Її губи тремтіли.
— Її вибираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Богдан. — І я буду допомагати тобі, як і раніше. Але тут твоя присутність небажана.
Схлипнувши, свекруха кинулася в будинок, і незабаром звідти почувся хлопок дверей. Оля й Богдан залишилися самі на веранді між уламками.
— Пробач мене, — прошепотів Богдан, роблячи крок до дружини. — Я не міг мовчати. Не міг навіть слухати її.
— Чому ти не сказав мені? — тихо запитала Оля. — Ти ж ходив ніби не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж будинку, — зізнався Богдан. — Казала, що самотня, що дім для нас двох занадто великий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, то треба діяти… інакше.
— Ти справді вибрав мене, а не її? — запитала Оля, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Богдан. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не стану до цього долучатися.
Оля зробила крок назустріч чоловікові й дозволила йому обійняти себе.
Наступного ранку Наталя Степанівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню рішення, — твердо повторював Богдан у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Олю не кину.
Поступово дзвінки зійшли нанівець. Богдан був непохитний. Одного вечора, коли вони з Олею пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше за довгий час щиро й відкрито.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми впоралися.
Оля кивнула, стискаючи його руку в своїй. Будинок знову ставав їхньою фортецею.
