Коли ми з Богданом познайомились, обом уже було за тридцять. У такому віці ніхто особливо не тягне — так сталося й у нас: зустрілися, сподобались, побачились кілька місяців і подали заяву до ЗАГСу. Обоім кортіло створити родину. Я давно мріяла про дитину, а в Богдана раніше не було шлюбів — він теж хотів стати батьком. Одружились швидко, без розкошів, і почали жити окремо — у моїй бабусиній хаті, що дісталася мені у спадок. Зробили ремонт, купили нові меблі, і в цьому затишному гніздечку почали влаштовуватися.
Його матір, Ганну Степанівну, до весілля я бачила лише пару разів — познайомились у кав’ярні та на самій церемонії. Враження тоді вона справила непогане: спокійна, чемна, зовні схвалила наш союз, сина відпустила без спротиву, у стосунки не лізла. Навіть подумала, що мені пощастило зі свекрухою. Як же я помилялася.
Дитину ми не відкладали. Я завагітніла майже одразу, і всю вагітність провела в умовах, що й казати — королівських. Чоловік носив мене на руках — і в прямому, і в переносному сенсі. О третій ночі чистив мандарини, вранці робив бутерброди з авокадо, гладив живіт, шепотів синові казки. І свекруха ніби не втручалася. Лише іногда передавала через чоловіка гостинці — баночки варення, яблука.
Тоді я не звернула уваги, але банки бувало посипані пилом, варення — зацукрене, а яблука — із дивними плямами. Подумала, що просто літня жінка, зір уже не той, у магазині могли підсунути. Але потім народився наш Юрко — і все пішло під укіс.
Свекруха запропонувала пожити у нас перший час — мовляв, допоможе з малям, а заодно здасть свою квартиру, і буде нам підтримка грішми. У чоловіка на роботі тоді виникли проблеми, і ми ще влізли в кредит, купивши авто. Тож ідея здалася розумною. Я погодилася.
Але Ганна Степанівна, як виявилося, не просто приїхала — вона переїхала. З вантажівкою речей. Хоча ні — назвати це «речами» язик не повертається. Це був мотлох: старі, затхлі ганчірки, відбиті чашки, поламані іграшки, незрозумілі коробки, купи газет. Кожен день її «колекція» поповнювалася. Я навіть помітила, що у смітнику з’являлися упаковки від продуктів, які ми точно не купували.
І ось одного разу я побачила, як вона повертається з вулиці з великим пакетом. Сірий, брудний, із логотипом супермаркету. Я заглянула — і мене затрясло. У пакеті лежали прострочені продукти: булки з пліснявою, йогурти, термін придатності яких минув тиждень тому, банани, що не просто чорні — а згнили. Вона тягнула це в наш дім. Дім, де жив новонароджений дитина!
І все це — щоб годувати нас! Мене, вагітну, а тепер мого маленького Юрка! Я влаштувала скандал. Вимагала від чоловіка поговорити з матір’ю. А він… він став її захищати. Мовляв, вона виросла в голоді, її мати так само годувала їх у дитинстві, збирала по сусідах об’їдки, із смітників тягла їжу, щоб вижити.
— Але в нас не війна! — крикнула я. — У нас є гроші! Ми не потребуємо, щоб їсти сміття! Ти розумієш, що це загрожує здоров’ю дитини?!
Він мовчав. А потім тихо сказав: «Мама не зі зла. Вона старається».
Старається?! Я вирішила, що досить. Зібрала речі, взяла сина і поїхала до своїх батьків у Вінницю. Там спокійно, чисто, і ніхто не годує нас прострочкою зі смітників.
Я поставила Богдану ультиматум: або він говорить матері, щоб вона звільнила нашу хату з усім своїм мотлохом, або нехай залишається з нею. Але я до антисанітарії й звалища не повернуся.
А тепер, дівчата, скажіть мені чесно: я перегнула палку? Можливо, треба було якось інакше? Спокійно пояснити? Дати шанс? Чи все ж я зробила правильно, захищаючи свою дитину й себе?
Хай кожна мати пам’ятає: здоров’я родини — найважливіше. Там, де жертвують безпекою заради «добрих намірів», неможливо побудувати щасливу домівку.
