Мене звати Ольга, і я хотіла б розповісти вам історію про нашу молоду сім’ю, яка вирішила взяти на виховання чотирьох дітей з приюту. Це була нелегка, але надзвичайно нагороджуюча подорож, яка змінила наше життя назавжди.
Все почалося, коли я та мій чоловік, Віталій, відчули сильне бажання мати дітей. Однак, з різних причин, власна біологічна дитина була недоступна для нас. Ми вирішили, що ми не хочемо чекати, але хочемо дати любов і домівку тим, хто їх потребує.
Ми звернулися до місцевого приймального будинку для дітей, де зустрілися з прекрасними дітьми, які чекали на свою сім’ю. Ще того дня наше серце розтопилося, коли ми побачили чотирьох маленьких дітей — Максима, Ольгу, Марію і Данила. Вони були нашим вибором, і ми бажали дати їм найкраще життя, яке ми змогли.
Починаючи з першого дня, коли діти прийшли до нашого дому, наші життя наповнилося радістю, шумом і сміхом. Ми створили затишну атмосферу, де кожен з нас відчував любов і підтримку. Було важко з першими налаштуваннями, з привчанням до нових розкладів і побутових рутиною, але ми були рішучими подолати всі труднощі.
Я ніколи не забуду той момент, коли ми вирішили взяти на себе відповідальність за дітей з приюту. Бачити, як вони були вразливими і пережили так багато травм, викликало у мене сильне бажання допомогти їм знайти світло в темряві.
Спочатку я відчувала страх і невпевненість. Як мені впоратися з їхніми травмами? Чи зможу я надати їм те, що вони потребують? Але тоді я згадала свою власну травму дитинства і те, як моя сім’я та близькі мені люди мене підтримували та допомагали вилікуватися. І я зрозуміла, що я можу бути тим самим маяком для цих дітей.
Я працювала разом зі спеціалістами, щоб зрозуміти особливості кожної дитини і їхні потреби. Ми розробили індивідуальні плани допомоги, які враховували їхні травми та потреби у відновленні. Я навчилася методам терапії та способам спілкування, щоб встановити з ними довіру та створити безпечне середовище.
Наші початкові зустрічі були складними. Діти були побиті і відчували страх перед дорослими. Вони не довіряли мені і боялися, що я їх покину, як і решта людей у їхньому житті. Але я не здавалася. Я намагалася бути терплячою і проявляти велику любов до кожного з них. І мій чоловік, слава Богу, повністю мене в цьому підтримував.
