Слухай, маю до тебе таку історію, просто не можу не поділитися. Уяви, моя сестра просить мене виїхати зі своєї ж квартири, бо вони з чоловіком чекають на дитину. Це взагалі нормально, як думаєш?
Колись давно наші батьки купили двокімнатну квартиру для мене й сестри тут, у Львові. Вони завжди казали, що одного дня зможемо її продати й обміняти на дві однокімнатні, щоб кожна мала свій власний простір.
Згодом моя сестра Ганна познайомилася з хлопцем, вийшла за нього заміж, і спитала мене, чи не буду проти, якщо вони з чоловіком поживуть з нами у квартирі. Я погодилася, бо а як інакше? Ми ж родина.
Спочатку все було ніби нормально, погодься, але щойно Ганна дізналася, що вагітна, їхня поведінка різко змінилася. Тепер вони наполегливо натякають, що мені варто б пошукати інше житло мовляв, для їхньої дитини потрібна буде моя кімната. Уже навіть обговорюють, де буде стояти ліжечко, які шпалери вибрати, і це все оцим тоном, ніби я вже там зайва. А я ж маю половину квартири, ніде правди діти.
Я навчаюся, живу на стипендію та підробітки. Ну яка тут оренда? Ледь вистачає на проїзд, не кажучи вже про якісь кілька тисяч гривень щомісяця за однокімнатну.
Спочатку вони обережно натякали, а потім вже прямо сказали: Треба тобі з’їжджати. Я розповіла про це мамі, а вона тільки з усмішкою відповідає, мовляв, «ти ж знаєш, у вагітних всі виникають ідеї, вона заспокоїться не звертай уваги». Але як це можна ігнорувати, якщо тебе фактично виганяють з дому, де ти стільки років жила?
І тепер я взагалі почуваю себе чужою у власній квартирі. Ганна змінювати своє ставлення не збирається. От скажи, що мені робити далі? Ну це ж якась несправедливість.
