**Щоденниковий запис**
Мене звати Віра, і зараз я опинилася між двох вогнів: з одного боку — рідна сестра, з іншого — чоловік, якого люблю. Серце болить, а думки блукають, не знаходячи правильного виходу.
Моя старша сестра Оксана завжди ставилася до мене неоднозначно. Вона на три роки старша і все дитинство ревнувала мене до батьків. Їй здавалося, що мені купують більше ляльок, цукерок, сукеньок. Хоча насправді вони любили нас однаково. Просто я більше раділа дрібницям, а вона сприймала їх як щось належне.
Пам’ятаю, як Оксана забирала в мене іграшки лише для того, щоб я заплакала, а не щоб грати. І з роками її ставлення мало змінилося.
Коли я зустріла Святослава — мого майбутнього чоловіка, Оксана стала ще холоднішою. За моєю спиною шепотіла батькам, що мій шлюб недовговічний. Тоді мені було 22, йому — 24. А Оксані — вже 25, і в неї навіть не було жодного хлопця.
Після весілля ми зі Святославом жили у його мами. Але незабаром вона вийшла заміж за іноземця та переїхала, залишивши нам у спадок двокімнатну квартиру у Львові.
Через кілька років помер дідусь Святослава і заповів йому ще одну двокімнатну у іншому районі. Так у нас опинилося дві хати.
Ми вирішили одну здавати, а гроші відкладати на навчання сина Ярослава. Йому вже 12, і ми розуміємо, як швидко летить час.
А Оксана, ніби навздогін за мною, невдовзі після мого весілля поспіхом вийшла заміж за першого зустрічного — Тараса. Чоловіка лінивого, безвідповідального, який лише перебивається підробітками. Та все ж вона народила йому трьох дітей. Вони вчетверо тіснилися у крихітній «гостинці», купленій на маткапітал та за копійчану допомогу батьків.
Мені завжди було жаль племінників: бідні, недогодовані, постійно хворі. Батьки намагалися допомагати Оксані, але їхні можливості обмежені — пенсії в Україні невеликі.
Ми зі Святославом довго приховували від сестри, що здаємо квартиру. Майже півтора року вдавалося, але зрештою вона дізналася.
І от одного разу вона прийшла до мене з вимогою:
— Віро, ти ж розумієш! — ледь не плачучи благала вона. — Ви здаєте квартиру, а ми тут, як сардини в банці! Поруч із вашою хатою чудова школа мистецтв — наша Софійка мріє про танці, а Дениско хоче вчитися музиці! Ну допоможи! Пустіть нас поки на безкоштовно, а потім Тарас влаштується, я вийду на роботу — і будемо платити хоч щось. Адже ми ж рідні!
Дивлячись на неї, я відчувала суміш жалість та страху. Жалість до дітей — і страх за наше майбутнє.
Я розповіла все Святославу.
— Ні! — різко відповів він. — Хіба що через мій труп! Ця орда зруйнує квартиру дощенту, і ми грошей не побачимо! Їхній Тарас щось знайде? Та він за все життя навіть дня нормально не пропрацював! А твоя сестра ще й четвертого народить — лише б не працювати!
Я намагалася переконати його, що це тимчасово, що їм просто важко.
— Ти сама-то віриш у те, що кажеш? — з гіркою посмішкою спитав він. — Даси їм палець — руку по лікоть відгризуть. Ні! Я вже шукаю нових орендарів!
Вранці мені зателефонувала Оксана:
— Ми вже майже все зібрали! Залишилося декілька коробок — і ми переїжджаємо! Чекай нас!
Я сиділа з телефоном у руці і не знала, що відповісти. Не сказала, що вони марно збирають речі… Не сказала, що ми не пустимо їх.
Я боюся засмутити маму — у неї слабке серце. Будь-який стрес може коштувати їй життя.
Боюся остаточно втратити сестру — і водночас боюся зруйнувати стосунки з чоловіком.
Я опинилася перед вибором, що розриває мене на частини.
Серце шепче: допоможи рідній крові. Але розум і спогади про дитячі образи нагадують: Оксана завжди брала, але ніколи не віддавала.
А Святослав… Він був поруч завжди: підтримував, піднімав, будував разом із нами наше життя. І тепер він просить одного — захистити наш прагнення, нашу родину, наше майбутнє.
І я розумію: як би важко не було, мені доведеться сказати «ні».
Я мусять знайти в собі сили відмовити сестрі. І нехай вона сердиться. Нехай ненавидить. Я обираю свого чоловіка, свого сина, нашу родину.
Та як же боляче робити цей вибір… Як гірко усвідомлювати, що рідна кров здатна поставити тебе перед такою жорстокою дилемою…
