Моя таємниця
Лежати на холодному, пружному снігу, що розтанув учора, а сьогодні тількитільки почав хрустіти під ногами від легенького морозцю, здавалося навіть приємним. Усередині билося гаряче, пульсувала кров у скронях, давило в грудях, лице палало, а рот пересох.
Я вмочив долонею жмут снігу, повільно, як наполовину занімів, з великими зусиллями розтулив зуби, і поклав в рот вологу білизну. На язиці освіжило, але все псував металевий присмак. Кров витікала з розбитих ясен, змушувала кашляти та ковтати її. Сили перевернутися і просто виплюнути не було.
Сніг притлумлював біль, і я був йому за це безмежно вдячний. Дармовий знеболювач, слава Господу! Але холод не прибирав болю зовсім, вона ніби відходила кудись за обрій, туди, де сонце падало вниз великим червоним колом. Дивитися на захід було боляче, очі пекло від нестерпного сяйва.
Я закрив повіки, перед очима величезний диск здавався уже сірим, невиразним.
Відповзти б кудись, заховатися у ямку, канаву, балку, згорнутись калачиком і затихнути, зігріваючи себе, жалісно скавулівши, дрижачи, як витурений пес, але не було сил. Ноги, мов дві колоди, лежали нерухомо, іноді їх трясло судомою…
Я намагався перекотитися на бік, сперся правою рукою, але вона мяко впала, гострий біль укріпився у плечі.
Та нічого… Ну, значить, інакше! прошепотів я крізь зуби. Від звуку власного голосу, хрипкого, наче чужого, зробилося ще страшніше.
З лівого боку, здається, все було ціле, невдовзі мені вдалося підповзти й якось сісти, але долоня провалювалась у замет, а тіло знову торкалося криги.
Вмерти. Просто тут і зараз. І тоді все скінчиться. Що зі мною буде далі вже байдуже. Виявилось, я вихопив шмат, що мені не по зубах. Сам винен, заблукав у чужому. Тепер уже не врятуватись.
Зранку вони шукатимуть моє тіло, вони обіцяли. Але, може, вовки встигнуть скоріше? Їм теж треба їсти. І тоді я посміюсь над ворогами: їм залишаться лиш кістки…
Стемніло швидко, хотілося спати нестерпно. Я провалювався в чорну порожнечу, ніби рибка, схоплена клешнями. Було навіть солодко. Потім знов біль: яскраві червоні спалахи перед очима, іржа по жилах, судоми в мязах. Я скреготав зубами, і злість вирувала всередині, немічна, підрізана, порожня, дика. Кидатись б на ворога з криком. Ти голий і безсилий, але ворог боїться твоєї відчайдушності.
Бажання помститися також жевріло. Але бити жінок то не для мене. Тому помста лишалась ілюзорною.
Злість змушувала мозок крутитись, тріщати, застоюватись, але працювати.
А ще десь із живота підіймався страх. Стародавній, первісний, перед смертю. Він забороняв мені згаснути.
З-під лісу ліворуч вив вовк. Я скривився: «Ні, братці! Не дамся ні вам, ні їм!» Ви всі вовки, двоногі й чотириногі, але моїх кісток не дістанетесь!»
Треба рухатись. Куди? Байдуже. Як байдуже. Хоч повзком, аби стати далі від цього місця і власної нікчемності.
Мамо… Її жаль. Вона чекає, тривожиться. Не знаю, як там їй. Я не сказав, де я, вона не дізнається фіналу… Хоча, мабуть, повідомлять. Вона плакатиме, і я винний у її сльозах. Батько прокляне. Так і треба…
Мене нудило, сльози полізли із очей, замерзаючи на щоках, так і не зірвались на порвану куртку…
Я поповз. Безглуздо підставляючи здорову руку, борсаючись ногами, залишав червоні сліди на снігу, але все ж віддалявся від голодного вию…
А потім зник у забутті. Було так солодко й легко. Я нічого не відчував, не думав. Повне скидання. Якщо це й пекло мені до вподоби. Я хочу тут залишитись. Гей, біси, забирайте я ваш! Я нагрішив, тіло моє вже непотрібне…
Але й у пеклі я був зайвим. В обличчя вдарило яскраве, різке світло, у рот полилась холодна, пекуча вода.
Чого? Чого не кашляєш? Трясця! Кашляти треба, промий горло, надвір усе! хтось ляскав мене по щоках. Грубо, боляче для ясен.
Уууу, я застогнав, відвернувся, почав випльовувати на сніг червону рідину.
Живий, значить? Ну то пішли додому, мій дім під лісом, недалеко. Лягай на кожушок, я тебе дотягну. Ну! Не можеш? Я сам отак… Чиїсь дужі руки підняли, поклали на теплий, перегірклий овчиною кожух. Гарно тебе пообробили! А я чую гуде. Машина в полі. Завжди сюди їдуть. Це поле їхнє кладовище. Люди дурні… Дурні… бубонів незнайомець, влаштовуючи мене зручніше. Не біда, підлатаємо, потім видно буде.
Я бурмотів щось про вовків, ворогів, які повернуться, а потім стало тепло, затишно, і я знову провалився…
… Який же ти славний, ніжний! сміялася Лідія, дозволяючи цілувати свої округлі плечі. Телятко, так? Ти ж телятко? Взяла мене за щоки, припала губами до моїх, завмерла, ловлячи гаряче дихання. Потім різко відштовхнула, накинула халат, хутко затягнула пояс: Йди. Тобі час.
Лідо… я розтягнувся на жорсткій, крохмальній простирадлі. Я спати хочу… Ще рано, подивися на годинник! Знов женеш мене…
Тепер я часто залишався у Лідії на ніч. Вона годувала вечерею, відправляла в ванну, а сама стелила білизну завжди чисту, виглажену. Вимикала світло й чекала. Ніч пролетала непомітно. Я, щойно зі служби, зголоднілий чоловік, хапав із душу просто у рай. Ліда була розкішна, ніжна, ліпша за всіх цих дівчат, що будували мені очі…
Я дивився, як вона натягує сніжно-білі панчохи на ноги, як, ховаючись за ширмою, одягає білизну, сукню.
Все це я бачив у дзеркалі. Ліда в ньому сонячна, яскрава, привітна, зовсім земна і жадана.
Я сказала, йди! тихо просудила вона. Застібни блискавку й іди, Максиме, гірше тобі буде! Ну не треба, завтра прийдеш, чуєш? Завтра…
Ще хвилину цілуючись, Ліда кинула мені одяг і вийшла.
Я чув, як на кухні увімкнула газ, розмолола каву. Запах злегка гіркий, пряний розтікся квартирою. Дмитро Семенович, її чоловік, любить лише міцну каву з перцем, каже, це божественно. Ліда сидить навпроти, згортається, як пташка, підтискає ноги. Вона мусить бути обережною, аби не назвати Дмитра Семеновича іншим, моїм, імям…
Я ще трохи постояв, потім прокрався у ванну, хлюпався, весело виходив, натягував сорочку, штани, став біля дверей кухні, сперся на одвірок. Спина Ліди сяяла у променях ранкового світла крізь халат, силует проступав, виблискуючи хвилями ліній.
Ліда була старша за мене на пятнадцять років, але це мені лише льстило: мене обрала така жінка поміж усіх хлопців.
Ліда… Досвідчена, поблажлива до моїх невправних залицянь, сміялась мелодійно і пестила поцілунками, від яких паморочилось у голові. Вона дозволяла ночувати у її багатій квартирі, з високими стелями й кришталевими люстрами, начищеним паркетом та вишуканим посудом. Годувала мене, вічно голодного, дивилась, як я жадібно, забувши манери, їм з пательні деруни, розминаю котлету, пю невправно з чарки… Любила випити зі мною на брудершафт, тоді сміялась, закидаючи голову й підставляючи мені шию білу, ніжну під поцілунки.
Вона ховалася від знайомства, але я наполяг.
Помітив її у метро, проштовхався крізь натовп. Був тоді пяний, розвязний був зі своїм приятелем Василем, якого потім загубив. Ліз до Ліди, хотів познайомитись, напроситись у провожаї, вона ж смущалася, відхилялася.
Та я довів її додому, й біля дверей підїзду звеліла мені йти. Я кивнув, але сховався в арці, стежив, у якому вікні спалахне світло.
Перший поверх. Вікна квартири на мій бік. Я виразно бачив її силует у кімнаті, за шторами. Вона перевдягалась. Я спостерігав, і мало не завив від захоплення, аж поки не прогнав двірник…
Я ходив сюди щовечора. Це було як наваження. Матері казав, що гуляти йду, а сам стояв під Лідиними вікнами.
Я бачив і її чоловіка. Вікна кухні теж дивились у двір. Він ходив по кімнаті у майці й розтягнутих на колінах штанах. Тонкий, скиртуватий, похнюплений, сіпав головою. «Як же вона за такого пішла?! дивувався я. Невже полюбила?..»
Дмитро Семенович повільно вечеряв, гортав газету, тоді Ліда подавала чай з печивом. Я спостерігав. Якось він раптово озирнувся, ніби відчув мій погляд, задернув штори. Два силуети злилися в один. Мені стало гидко. Як же вона може цілуватись із ним, моєю Лідою?!
Грали оце так, в гляделки довго, та згодом я вдерся до Ліди у вікно, прямо в спальню. Сам бачив, як чоловік відїжджав із валізами, боятися не мав чого. Я був готовий на вчинки.
Побачивши мене за столом, Ліда розгубилася, хотіла крикнути, та я зразу підскочив, притиснув їй рота долонею, потім поцілував.
О, як вона пахла! Її волосся, обличчя, легкий сарафан усе мало свій аромат…
Мати, здається, ніколи не мала парфумів. Від неї вічно тягло фабричним запахом або тютюном. Курила дешеві цигарки, багато, за вечір пачку. Від того мала жовті зуби, соромилась їх, ніколи не сміялась навідкриту. А в Ліди зубки рівненькі, білі, як журнальні. Мати рідко вбиралася гарно. Раніше я цього не бачив, тепер почав порівнювати, стидався за неї. Купити б щось їй, але стало шкода грошей. Я їх, дурень, тяг на Лідині квіти. Її чоловік ніколи не дарував їй букетів, здавався мені невдахою. Так, у них шикарна квартира, вся меблі дерево, картини на стінах, а вдома вирізки з журналів. Їсти з Лідиного посуду могли б і царі, а прикраси на ній гідні імператриці. Але, каже Ліда, це все дісталось у спадок від рідних. Тобто чоловічок лиш користується надбанням Лідиних пращурів. Ловкач…
Я не такий. Мені потрібна сама Ліда, без нічого! Смачний обід і мяка постіль лише прикрашають наше щастя, та й у копиці сіна було б солодко, коли кохана поруч.
Отже, Ліда пахла чимось вишуканим, чи то французьким, чи італійським. Я не знався у парфумах, а просто вдихав їх із її волосся, шкіри, ямки на шиї…
Завжди милувався своєю жінкою. Саме так моя жінка. Я її здобув, увірвався у її покої, і вона лягла до моїх ніг.
Ліда все робила красиво: їла, перевдягалась, курила. У всьому була злагода й плавність, наче гітара звучить у її стегнах. Богиня! Я її палкий шанувальник.
Першу нашу ніч я запамятав навіки. Ліда була особливо ніжною, щирою. Не кривила душею, не кепкувала, не манерувала. Танула у моїх руках, а я плавився від сили почуттів. Вранці зрозумів вона мене кохає. З чоловіком, іншим, просто тягне строк, виконує борг, а зі мною живе, радується. Для мене її кров біжить гаряча, дерзка.
Так, інколи рано-вранці доводилось тікати.
Вставай, любий! Пора, цілувала вона після третьої ночі. Він приїде. Із відрядження скоро. Ну, Максиме… моя рідна, найдорожча… шепотіла, проводячи пальцем по моєму обличчю. Ти поки не приходи, він буде вдома тиждень.
А може, поговорити з ним? балагурив я, почоловічому. Я хочу, щоб ти була лише моя. Я хочу бути твоїм чоловіком!
Вона відкинула голову, сміялась. Локон її темно-горіхового волосся розсипався по плечах. Я схопив її, поцілував.
Моя! Слухай! Ти тільки моя! шепотів. Ти гадаєш, я не впораюсь із Дмитром? Та це ж не чоловік!
Я нічого не думаю, любий, вислизнула з обіймів. Хочу, щоб ти був моєю таємницею, а я твоєю. Деякі речі, Максиме, тобі краще не знати. А тепер йди, мені треба впорядкувати.
Я образився. Не хоче бути моєю…
Але, зачиняючи двері, Ліда потяглась, поцілувала мене в губи. Я був вражений. Навіть якщо тільки на ніч, але ж моя. Вона думатиме про мене, готуючи чоловікові каву, порівнюватиме з ним і я виграю. Вона моя, а Дмитро … ну, ви самі знаєте.
…Після відходу Максима, Ліда лихоманково прибирала. Чоловік подзвонив уночі: повернеться раніше. Витриманий, мудрий! Не хоче поставити її у незручне становище. Ліда нервувала, відкрила кватирку, щоб Дмитро не вловив чужого запаху. Але він щось зрозумів. Старий лис відчув іншого самця.
Тхне, Лідо! кинув валізу.
Чим? з удаваною розгубленістю пирснула плечима, закуталась халатом.
Чимось бридким. Не згрішила ти тут без мене? дивився знизу вгору, зриваючи черевики. Потім випрямився. Дихати було важко, але вона посміхалася.
Та що ти! То я курку в пічці запекла, зіпсувалась, уявляєш?! Дмитре, іди вмийся, я накрию. Кава вже є, котлетки розігріти? Ну пусти, дурнику! Я люблю тебе Сумувала линула вона занадто весело.
Дмитро схопив за волосся, притис до себе, дивився в очі, потім відпустив, усміхнувся.
Я привіз тобі подарунок. Приміряй! Дістав із кишені щось замотане в папірець. Сережки. Дорогі, з рубіновим камінням, тяжкі, з англійським замком, дещо потусклі. Сказав вдягай! рявкнув, бачачи нерішучість Ліди. Вона крутнула прикраси, стривожено глянула на чоловіка.
А це що, Дмитре?.. Це… вона поставила їх на полицю, витерла руки.
Дурна! Здалося тобі. Надягай і ходімо снідати! Лідо, швидко!
Вона слухняно зняла старі, вже мамині, сережки, вдягла нові. Він задоволено кивнув. Йому подобалося наряджати її, як ляльку. Дорогі сукні, туфлі іноді навіть змушував спати у важких золотих ланцюгах. Вони залишали сліди на шкірі, але Дмитро вважав це смішним…
Побуду ще з тиждень, потім поїду надовго, повідомив, витираючи тарілку. Справи добрі. Де курка, Лідо? несподівано зашипів.
Яка? Від хвилювання вона забила чашку, кава полилась. Дмитро не терпів брудних скатертин, його це дратувало. Він ріс із матірюалкоголічкою в старому гнилій хаті, харчувався рештками. Відтого був худим, ваги набрати не вдавалось. Крав їжу, мріяв, що буде все найкраще, радість аж до сліз. Ліду здобув, бо вона була найкраща. Він міг топити, розчавлювати кожного, хто ставав на заваді. У неї був наречений, фізик, якого вбили вночі в підворітті. Випадковість… Грабунок…
Ліда ридала й поривалася накласти на себе руки, але опинився поруч Дмитро. Умів обмотати ласкавістю, сподобався і її матері, почав допомагати, а потім запропонував свою допомогу ось і на весіллі сидить поруч із Лідою, замість її коханого…
І зараз вона посміхнулася, прикрила пляму серветкою.
Курка, що ти запікала. В помийці її нема, уточнив чоловік.
Та що ти! Викинула на смітник. Ну що тримати в хаті?!
Чоловік усміхнувся. Правильно, «таке» вдома не потрібно. Старий лис усе зрозумів…
…Щойно Дмитро виїхав, Ліда подзвонила мені. Я працював якраз на морозильних установках на фабриці морозива. Ліда любила пломбір у стаканчику. Я завжди приносив їй, годував з рук, цілував її солодкі губи…
Відпросився, ніби погано почувався, і зразу по обіді помчав до неї. О Боже, як же скучив. Не міг напитися її любов’ю, обіймами. Це був вогонь, і сьогодні вона знову палала. Вона знову моя…
Три дні не ночував удома, не дзвонив батькам. Блукав… А що! Я молодий, мені треба.
Про те, що мама у лікарні, дізнався, коли зранку побачив батька біля прохідної фабрики. Стояв сірий, хворобливий, як тінь.
Тату, чого тут? буркнув.
Маму забрала швидка. Знову шлунок. Міг би навідати? прошепотів, мяв у руках кепку. Стара, потерта кепка, завжди при ньому.
Яка лікарня? роздратовано озвався.
Тато сказав адресу. Я пообіцяв, що зайду. Він кивнув. Плакав, я бачив, але мені байдуже. Мама й так щороку в лікарні, нічого страшного! Не з мухи слона…
Ліда нехотя відпустила, навіть зібрала їжі. Моя славна, душевна Ліда, мій янгол…
Мама лежала в коридорі, на жорстких ношах, бо в палаті місця не було. Нудило її, нянечка сварилася, проганяла: забери свою матір.
Куди ж заберу?! Їй лікування треба! гнівався я. І рот той закрийте! Не смійте до мами озиватись інакше!
Мама веселила не злись, синку. Я не міг не злитися. Що це лікарня така, де не спроможні доглянути? Чому я витрачаю час на це, коли в мене своє життя, а мама вже не вперше у шпиталі.
Мама повільно їла суп, що Ліда передала, казала смачний. Я сидів, годинник тиснув нервами. Ще два тижні і повернеться Дмитро! І доведеться мені йти од Ліди…
Мам, ти доїси сама? зрештою не витримав, залишив пакунок з їжею.
Ти поспішаєш, синку? Добре, я сама… Максимку, завтра не приходь, тато навідає, усміхнулась і погладила руку.
Я кивнув і вийшов. Не знав, що їжу потім викинуть, бо мама їсти не зможе, що все так само лежатиме у коридорі, де протяг і крик… Тоді мені було байдуже, я думав про Ліду…
Повернувшись до нас додому, побачив, як Ліда сидить на підлозі і ридає.
Що сталося?
Вона тремтіла, показувала на розсипані блискітки на килимі.
Дмитро подарував сережки. Я хотіла почистити потемніли ж. А на них… Вони… її трусило. Вони брудні. Брудні. Максиме, забери їх з хати, чуєш! Я боюся!
Вона загорнула прикраси в хустку в руки мені.
Йди, винеси їх, Максиме! Я дуже боюся! Що ж тепер…
Та нічого! Давай помию. Дмитро ж спитає за них. Що ти бачила? Та аби ж то…
Я все зрозумів. Чоловік не стидався принести у дім прикраси, здобутий явно нечесно. Так не вперше, думаю. Темні, обсипані плямами, схожими на ті, що лишаються після смертельної рани…
Мене вивернуло. Тамара! Може, подати заяву в міліцію? Але за мить усвідомив не видасть свого чоловіка. Я слухняно виніс згорток за друкарню біля її дому, не помітивши чоловіка в кущах худого, сутулого. А треба було…
…Дмитро і ще двоє зявилися вночі. Ми щойно заснули, були пяні, не чули, як клацнув замок і загуркотіли черевики.
Я отямився від удару. В темряві хтось гамселив мене, Ліда верещала. Я боронився, голова розвалювалась, рот наливався кровю. Я махав кулаками, але що там! Випив забагато.
Враз загорілося світло. Дмитро сидів у кріслі, Ліда поруч із ним, із заплющеними очима.
Вибачте за турботу, зітхнув її чоловік. Але я мушу щось забрати. Лідочка, поцілуй мене, чоловік дома!
Він смикнув її за руку, Ліда скрутилась, він впився в її обличчя.
Дмитре… він… Ліда показала на мене.
Мовчи, хитнув головою Дмитро, махнув рукою мене знову вдарили. Хотів оборонитись дарма! Весь хист розтринькав увечері на вино й ласку…
Лідочко, серце, збери всі свої цяцьки. Мені треба.
Підійшов до мене. Я бачив його крізь запливші очі важко було дихати, чи не ребра зламано.
А ти, молокососу, рачки повзи, повзи! глузував він.
Дмитре… метушилась біля комоду Ліда. Не чіпай. Ти ж дозволив… Ти не був проти… шепотіла, крила голе тіло халатом, той поривався. Ми домовлялись… За що цього хлопця?..
За солодку заборонену ягоду, усміхнувся Дмитро. Не до вподоби він мені, Лідо. Мати його лежить у лікарні. Вмирає, а він із тобою тут… А матір поважати треба. Я свою не любив, але поховав як королеву. А цей свою покинув.
Звідки…
Всі тут ходять підо мною, Максимчику. Все місто. Думав, Ліда не попередила, з ким звязався? Ну ж бо, зруйнувала життя черговому… Всіх терпів, а тебе не стерплю!
Я підняв голову, подивився на Ліду. Все змішалось: мама, лікарняний коридор, чоловік у кінці нього, запах курячого супу, ніч з Лідою… Потім усе закрив холодний, світлоблакитний погляд Дмитра. Він нахилився, всміхнувся.
Дарма ти матір покинув. Більше не зустрінетеся! прошепотів. Я схлипнув, мені стало лячно. Я ніщо, недостойний, скоро помру…
Дмитре, що мені хлопцю казати?! раптом оговталась Ліда, набивала сумку цяцьками. Він сам прийшов, я не звала. Самостійний хлопець, дорослий. Ось, дорогий, все твоє, простягнула чоловіку важку сумку.
Той взяв, заглянув, кивнув.
А тепер ті сережки, що я останні привіз, звелів.
Не підходять до халата, Дмитре! Потім! почала ластитись.
Я сказав, вдягни! загукав, стрельнув поруч. Куля влетіла в паркет.
Ліда удавала, що шукає сережки, нишпорила у білизні.
«Вона щось вигадає! Вона нас врятує, моя мила…»
Нема… Дмитре, немає! Тут же ховала порожньо! сплеснула руками, подивилась на мене через вузеньку щілину очей. Це ти! верещала, копнула мене, я впав набік. Ти вкрав! Я для твоєї бідної матері бульйон варила, а ти мене обікрав?! Дмитре, викинь цього паскудника з дому!… Годинника… нема! Того, від прабабусі… Нема, Максиме… похитала головою. Гнилий ти, я думала чистий хлопець… Дмитре…
Той годинник Ліда вручила лікарці, що робила їй аборт. Вона й могла мати сина від Максима, але не хотіла. А Дмитро хотів, лиш не міг дітей мати. Він би не дозволив, навіть знаючи, що не його… Ліда заплатила годинником за таємницю. А тепер скинула усе на Максима.
Дмитро наказав мене підняти, поставити. Я того погано памятаю. В памяті лише Ліда, розкішна, пристрасть а він ламає мене на мільйони шматків…
Не люблю крадіїв, Максимчику, сказав уже на морозі. Все пробачу любов, бешкет, жінку свою повір. Думаєш, я їй не зраджую? Ги-ги! А от злодійство ненавиджу. Моє є моє!
Я вирячився грудьми на холодний сніг, гаряче дурне серце билося, чув, як машина поїхала, вітер гнав колючий сніг у лице. Звуки змовкли, лишився тільки стукіт у скронях і думка мене зрадила моя найкраща жінка… Серце захололо. Видужало.
Далі ви знаєте…
…Я пролежав у хатці мисливця кілька днів. Привели якогось лікаря, він вправив ребра, ноги були не зламані дякувати Дмитровим катам. Ці двоє незнаних мене латали, зашивали. Я крізь зуби дякував їм, а вони сміялися.
Живеш побіжиш! казав мисливець.
На третій тиждень вийшов у двір. В очах сліпуче поле. Все сонце затопило, сніг вигравав лініями, аж пекло. Мисливець надягнув чорні окуляри.
А тепер іди, звелів. Чужого не бери, хлопче. Не пощастить іще раз…
Поки взувався, почув, як ці двоє шепочуться, хто скільки від Дмитра отримав за моє порятунок. Я зупинився, впустив черевик, сперся на стіну.
Що? запитав. Що ви щойно сказали?
Та нічого, хлопче, усміхнулись. Дмитро Семенович щедрий, але жадібний. А дружина його та ще зміюка. Чоловікові коштовності наліво здає, думає, що втече. Якщо ловить тоді таких, як ти, віддає на поталу. Ти не перший, не останній. У багатих свої забави. Якось вже відкуси свій шмат і йди, Максиме…
…До міста дістався ввечері. Побіг у лікарню може, мама жива?..
Такого пацієнта нема. Вибачте, клацнула віконце адміністраторка. Я, мабуть, налякав її виглядом.
Дівчино, будь ласка, перевірте ще! бив кулаком у скло. Потім розвернувся й збіг додому.
Захід знову був червоний, як у полі.
Наші вікна світилися. Я видихнув і, кульгаючи, побіг до підїзду. Довго дзвонив. Нарешті, коли двері рвучко відчинились, на порозі стояла мама маленька, худа. Лякливо дивилася на мене. Я кинувся обіймати, побачив батька, заплакав…
Ми дуже хвилювалися за тебе, казала мама, все підкладаючи смаженої картоплі у тарілку. Але потім подзвонив Дмитро Семенович, він сказав, ти у халепу потрапив, та скоро повернешся, що краще ще деякий час не появлятись у місті посадити можуть…
Дмитро Семенович? кинув виделку.
Так. Це якась людина з міністерства охорони здоровя. Навідував мене у шпиталі, навіть домігся окремої палати. Максимчику, дякую, що попросив за нас! всхлипнула мама. Без нього я б не вижила…
Вона ще щось казала, гладячи мене по голові, а тато заглядав у душу. Я відвів погляд…
Минуло багато років. З дружиною Марусею ходили на базар у пошуках живої ялинки. Скоро Новий рік, Маруся любить дух смоли, голки на підлозі, стовбури у блискучих смоляних краплях.
Ялинкових ринків було безліч, всі обїхали, а своєї не знайшли.
Давай ще сюди, запропонувала Маруся і кивнула на закуток під мішковиною. Ліхтарі висвітлювали скелети ялинок, гілля, звалене в кутку…
Я погодився. Маруся мацала гілки, як раптом із темряви ледь хриплий, прокурений голос:
Купуй, а потім чіпай. Руки забери!
З тіні вийшла жінка у кожусі, валянках, з хусткою на голові. Обличчя без жодної фарби, у погляді збайдужілість і злість.
Я впізнав. Це була моя Ліда. Перша шалена любов, жінка, що залишила сліди на моєму тілі. Маруся іноді питала, звідки шрами я вигадував різні історії. Брехав, бо любив її, не хотів, щоб вона турбувалася. Маруся справжня, жива, щира, моя опора, Бога дарована. Я не хочусь робити їй боляче.
Ліда глянула, сплюнула. Впізнала
Дмитро змусив її стояти тут, продавати ялинки, а сам святкує десь у ресторані. Не бє, не сварить. Просто знову перехитрив. Вона втратила все, й черговий юнак не допоміг. Більше не залишилось юнаків. З віком краса зівяла, ловити не було чим…
Ходімо звідси, Маруся, ніжно взяв я її за руку. Погані тут дерева. Повезу тебе у лісництво, самі виберемо ялинку.
Маруся усміхнулась. Вона довіряла мені, любила. Я досі не міг повірити, що заслуговую на це…
І невже за це щастя я маю дякувати Дмитрові Семеновичу? За те, що тоді не наказав убити мене? Худий, сутулий Дмитро переміг мене, зробив своїм довічним боржником. Справедливо…
