**Щоденник**
Сьогодні я зрозуміла, що таке щастя.
По дорозі додому Оксана дякувала долі, хоч би її старша донька Соломія буде щасливою. Їй самій не пощастило в житті. Але вона ні про що не шкодувала, вірила, що все йде так, як призначено.
«Було мені суджено зустріти Богдана зустріла й покохала, а потім і заміж вийшла. Народила Соломійку, а чоловік сина хотів. Захотіла його порадувати знову завагітніла та народила сина Олежка. Саме після народження сина й почалися невдачі. Олежко зявився на світ інвалідом, прикутим до візка на все життя». Оксана важко зітхнула, відчиняючи двері у підїзд.
Колись Богдан, дізнавшись про діагноз сина, зібрав речі й пішов, кинувши на останок:
«На мою допомогу не розраховуй».
Після його втечі у Оксани опустилися руки. Доньці шість, син хворий. Ночі вона проводила в риданнях, занурена в подушку, думаючи не витягне.
«За що мені це? За що?» питала вона у пустоту.
Але одного разу зібрала волю й вирішила:
«Плач не плач, а дітей піднімати треба. Ніхто не прийде й не допоможе. Це моє життя, це мій біль».
Соломія ходила до садка, а потім до школи. З Олежком займалася, вкладаючи в нього всю душу. Він обожнював матір і сестру, підростав. А Соломія вечорами возилася з братом, даючи матері відпочити чи прибратися. Так і жили втрьох, у материнській ласкі. Оксані пощастило знайти роботу вдома, щоб бути поруч із сином. Соломія дорослішала та допомагала. Час минав.
Відчинивши двері квартири, Оксана побачила, як донька крутиться перед дзеркалом у весільній сукні. Вона дивилася на Соломію з захопленням, а сльози набігали на очі. Ось і виросла її дівчинка, стала красунею. Раділа, що встигла виховати її та дати освіту. А тепер та збиралася заміж за Тараса гарного хлопця, самостійного, навіть з власною квартирою.
«Соломійко, яка ж ти в мене чарівна! Тарас оніміє, побачивши тебе в цій сукні. Та чи не рано ми її купили? Казали колись із весіллям не в
