До мене, власне, таке саме відношення. У свої двадцять п’ять я не маю права вирішувати будь-що сама. Навіть колір футболки на прогулянку контролює мама. Важко в такому світі жити. Справжня тиранія без права голосу.
Нещодавно вона взагалі ніби з глузду з’їхала. Прийшла по обіді в мою кімнату, й каже “ ми тебе заміж віддаємо. Я знайшла тобі гарну партію.” Тоді я навіть не знала, щ відповісти. В мене був хлопець, якого я дуже кохала. Звісно, батьки про нього не знали, бо це був би апокаліпсис. Ми зустрічались вже три роки, хотіли одружитись, та саме складали план, як розповісти про все батькам. Всю ситуацію, як завжди, зіпсувала мама.
Неодноразово я намагалась поговорити з нею, пояснювала, що не піду заміж за незнайомого чоловіка, нехай він хоч триста раз хороший та багатий. На вулиці двадцять перше століття, ми в праві самі обирати собі пару на все життя. Я собі вже обрала, й це явно не той хлопець, якого хоче тиранша.
Не один день я провела в сльозах у своїй кімнаті. Мати на мої аргументи заявила, що народжу йому дитинку, а там дивись й полюблю. У відносинах кохання не головне. Головне достаток та взаємоповага. Решта прийде з часом. Можливо, частково вона має рацію. Я чесно не вірю в народну приказку про рай в шалаші. Дурня. Якщо тобі не буде за що купити поїсти собі, а тим паче нагодувати своїх дітей, то який там рай в шалаші.
Ми з моїм хлопцем довго думали, як же вирішити цю ситуацію. Моє заміжжя з іншим чоловіком не входило в наші плани, та змиритись з цим всім було явно не варіант. Ми вирішили, що якщо я завагітнію від Антона, то заміж за іншого мене точно не віддадуть. Відкладати було нікуди. Завагітніла я буквально відразу. Не відтягуючи, пішли розповідати все батькам. Родина Антона сприйняла все з великою радістю. Сказала, що віддадуть нам квартиру, яку зараз здають в оренду. Будуть допомагати та підтримувати. Вони не аби як додали нам наснаги.
Наступним кроком пішли до моїх рідних. Мама кричала та плакала. Грозилась, що відправить до лікаря, щоб позбутись непорозуміння. Пізніше переросло в прокльони, та докори, що я ганьба родини. Вона ж вже пообіцяла мене іншому. Я відповіла, що своїм життям буду розпоряджатись самостійно, зараз не середньовіччя, щоб вкладати шлюб за домовленістю, а я не її власність.
Мати прогнала мене з дому. Сказала, що більше в неї доньки немає. З Антоном ми одружились через місяць. Весілля пишне не робили, посиділи в ресторані з його рідними. Згодом народився наш маленький синок. Назвали Богданчиком.
Моя свекруха, яка стала мені ріднішою, ніж власна матір, повідомила моїй родині, що вони стали бабусею з дідусем. Запросила в гості, все ж не чужі люди. Проте, вони так само були категоричні. У них не було доньки, то ж про якого онука може йти мова.Коли малюку виповнився місяць, до нас завітали неочікувані гості. За дверима стояли мої батьки.
Для мене це було досить не очікувано. Розійтись з прокльонами, а тепер прийти в гості, з букетом квітів, ніби нічого й не сталося… Свекор запросив їх до столу. Я вийшла з кімнати з Богданчиком на руках. Підійшла до батька. Він був мені в тисячі разів ближчим, ніж матір. Завжди в таємниці від неї мене підтримував. “Випадково” не закривав двері, щоб я могла тишком вийти до свого хлопця. Підкидав грошенят, коли матір кричала, що дідька лисого мені, а не гроші на нову сукню.
Побачивши малюка, батько розчулився, по щоці покотилась скупа сльоза. Матір довго не хотіла дивитись на внука. В решті її вмовили. Вона взяла його на руки, посиділа декілька секунд. В момент її підкинуло, вона віддала сина мені, вхопила батька за руку, й потягнула з квартири. Дивна ситуація. Хоча знаючи моїх рідних, для них це норма. Цього разу тато вперше за багато років не витримав, та огризнуся до матері. Сказав, що якщо вона хоче йти, нехай йде. Й так від неї куча проблем, терпіння не вистачає. А він залишиться ще погратись з внучам. Тоді мати чмихнула носом, та подалась геть. Батько пішов аж під вечір.
Наступного дня батьки знову завітали в гості. Й ще через день, потім ще… й ще… Мама почала змінюватись на очах. Вона ніби відкрилась, та ця її незрозуміла злоба кудись ділась. Вона гралась з Богданчиком. Улюлюкала до нього, годувала з баночки, брала на прогулянки. Від колишньої мами не було й сліду. Не знаю, що змусило її змінити своє ставлення до ситуації, але зараз, вона геть інша людина. Про минуле життя навіть й згадки немає. А я молюсь кожного дня, щоб так було й надалі.
